Iван Бiлик - Меч Арея

— Уп'ять закоториться земля Руська…

— То ж пощо?

— Бо їдного тягне сюди, другого туди, й комождий князь дивиться не на Витичiв, а геть.

Богдан силкувався зрозумiти, куди гне нарочитий мiж, тодi, здається, збагнув i промовив:

— Повiдають, Велiмир усi землi пiд собою мав. – I швидко зиркнув у вiчi Морятановi, але очей таки не побачив за кошлатими брiвми, – Пощо ти од мене ховаєшся, нарочитий може?

Нарочитець вiдповiв:

— У Велiмира був меч Юрiв…

— Знаю. Ти його бачив єси?

— Без Юрового меча готiв би з виї своєї не скинули. Всi князi й усi землi пiшли за Велiмиром тодi.

— Ти його бачив єси? – наполiг київський князь.

— Велiмира-м бачив. Був єсмь отрочам, а бачив. Тринадесять лiт мав єсмь тодi.

— Меч, питаю, меч Юрiв бачив єси?

— Малий був єсмь тодi, княже, – вхиливсь од вiдповiдi Морятин.

Князь охолов i по хвилинi мовив уже таким голосом, який не терпiв заперечень:

— Те й передаси Великому князевi: негоден, мов, Гатило на ясичiв iти, бо у стольному городi лiпшi за нього. Зумiв єси?

Морята знав уже, що розмову закiнчено й що сей молодик не призвичаївся ще ламати свого слова. Богдан же Гатило думав про iнше. Великий князь тепер остаточно пiднiме забороло. В головi на мить майнула чи то думка, чи тiльки тiнь, що спина в сього лiтнього можа вже помережана попругами й помережиться ще дужче, та вiн потиснув у собi тi непотрiбнi жалощi. Коли кинуто виклик – сподiвайся гостей, i нiчого тут бiльше не вдiєш.

Рано-вранцi Морятин побрав дорогу на Витичiв. Рушаючи, вiн торкнувся правицею споришу бiля теремного ганку, чим дуже здивував молодого київського князя. Бiльше того: Богдановi навiть привидiлось, що той схилився перед ним нижче, нiж то заведено. Князь теж оддав шану нарочитцевi й, коли той зi своїм почтом зник за ворiтьми двiрня, а далi й за вже розчиненою на день Полудневою брамою, – пiшов оглядати свою твердь.

Самий вигляд її викликав у князевi зневажливу посмiшку. Город був оточений дубовими й модриновими палями, заввишки по шолом комонниковi. Гострокiл починався з Полунiчних ворiт, iшов над самою кручею вздовж Почайни, тодi звертав туди, звiдки тiк Хрещатик, далi йшов на захiд, переступивши через Полудневi ворота, брався круто на полунiч, потому вигинавсь на всхiд аж до першої брами. З трьох бокiв були стрiмкi вирвища, й се могло втiшати. Та лишалися ще два нiчим не захищенi боки, якi виходили на рiвнi вигони.

Богдан подумав, що їх належить змiцнити бодай сяким-таким валом та ровиком. Але ж коли? Вздовж гостроколу йшов пiднятий майже на сажень помiст – у час оборони можi стояли на помостi й вiдганяли напасникiв, коли тi намагалися здолати гострокiл.

Богдан похитав одну палю, тодi другу. Ся хиталась – певно, вже пiдгнила; князь Милодух, усе життя готуючись до вирiю, не дуже дбав про мiць городу.

Обiйшовши три стiни гостроколу, Богдан по драбинi злiз бiля Полунiчних ворiт на землю. Три стiни по дев'ятсот крокiв кожна. Й коли сю, третю, можна захищати абияк – допомагали кручi, – то двi перших пiвсотнею можiв не втримаєш. Таки даремно вiн одповiв Рогволодовi тими словами. Зарано. Зарано… Звичайно, воїв можна зiбрати й сотню, й навiть двi, та що вдiєш сiєю силою?

Вiд Полунiчних ворiт починався княжий дворець, одокремивши вiд окольного городу невеликий шмат землi, – може, з десяту частку. Двiр займав усю полунiчну стiну й неправильним трирогом тягся до середини захiдної. Попiд ним пролягала головна вулиця Києвого городу, що вела вiд одних до других ворiт. На крайнiй випадок можна сховатися й за двiрцевим гостроколом, бо дворець на найвищому мiсцi, навпроти Священного пагорка з кумирами. Та що се дасть?

Богдан подививсь на терем, i йому раптом закортiло пiднятися вгору, як любив у дитинствi. Дiйшовши до двiрцевих ворiт, захищених дранчатим дашком, вiн дiставсь терема, з ганку злiз на повершя, де княжi свiтлицi, тодi хiдником пiдступив до вежi, що височiла з одного боку будiвлi. Звiдси Київ город було видно, мов на долонi. Вздовж усiєї загорожi княжого двiрця попiд самим гостроколом виднiлись низенькi клiтi й пiдклiтi, де зберiгалося збiжжя й усякий iнший харч для великого господарства, стояла мiцна дубова скiтниця для схову золота, срiбла, дорогого хутра тощо, далi починалися пташники, кошари для овець i кiз, обори для корiв та волiв. У великiй хатi мешкали роби, за нею ж починалася довга стайня для княжих коней. Дахи всiх будiвель спадали до гостроколiв. Можi пiд час облоги вiдбивались од нападникiв просто з дахiв, умисне для сього викладених обаполами.

Головна вулиця розтинала глибоким роз'їждженим ровом Київ город на двi нерiвнi частини, починаючись од Полудневих i кiнчаючись бiля Полунiчних ворiт, звiдки збiгала крутим Боричевим узвозом стрiмко вниз, тодi йшла водорiвно лiворуч, а бiля Хоревої гори бралася знову в праву руку й виходила на рiвний Боричiв тiк. Трохи нижче синiла тиха заводь Почайної рiчки. В одну й другу руку мiж Глибочицею та Хрещатиком у березi завжди стояли ладдi, човни, дуби та плоти. Неспокiйний Днiпро пробiгав далеко за Трухань-косою, й кращого мiсця для човнiв, нiж глибока й тиха заводь Почайни з майже стоячою водою, годi було й шукати. Але нащо така заводь Києвому городовi?