Iван Бiлик - Меч Арея

Й Богдан таки здебiльшого бився києм.

То була важезна дубиняка, обкована з усiх бокiв залiзними смужками, втикана гострим зуб'ям тригранних бронзових шипiв. Того кия не кожен мiг i пiдняти, в Богданових же руках вiн крутився змiєм, i лихо було тому, хто трапляв на дорозi шаленого «скiфа».

Богдана в iмператорськiй тагмi нiхто не любив, i то через усiм зрозумiлi заздрощi, зате всi боялися й шанували, бо нiкому не хотiлось першому вступати в бiй, попри всi на свiтi накази та бичi; «скiф» же йшов уперед сам, добровiльно викликаючись на герцi.

Дружив Богдан лише iз своїми – Бориславом та Вишатою, якi пiшли з ним i за море й намагалися бути завжди поплiч свого зверхника й улюбленця. Й се надавало Богдановi ще бiльшої сили й зваги, бо Вишата в будь-яку мить мiг прислужитись йому своєю могутньою рукою, що мало чим поступалася Богдановiй, а Борислав, хоч i слабший, завжди виручав товариша де мечем, а де й хитрiстю.

Борислав хвацько гуторив i грецькою, й латинською, й фрязькою, й готською мовами, що були в ужитку в тих варварських тагмах-полках iмператора, Вишата ж мало коли вдавався до мови, навiть рiдної полянської, здебiльша обходячись i так. У свої двадцять шiсть лiт вiн став ще кремезнiший, але на зрiст не вдався. Борислава ж вигнало вгору, гнучкого й жилавого, мов тернова жердина. Богдан був такий увишки, як Борислав, i кремезний, як Вишата. Мечники в тагмi так i звали їх: Здоровий скiф, Довгий скiф i Куций скiф, хоч кожен з них мав, певно, своє iм'я. Та, по-перше, так зручнiш, а по-друге, хiба запам'ятаєш цi незбагненнi скiфськi iмена.

Богдан потроху вiдвик од свого ймення, та й iншi не називали Богдана Богданом, лише тим давнiм словом, що з легкої руки смаглого косацького отамана прилипло йому навiки: Гатило. Й княжич залюбки вiдгукувався на той поклик, бо в ньому було щось рiдне, й шпарке, й майже забуте…

По смертi Богданового дiда Данка вiче посадило на Витичiвському столi дiдового молодшого брата Рогволода. Як усе те сталося, Богдан до пуття не знав. Може, зважили на те, що прямий спадкоємець, київський князь, син Данка Милодух зовсiм хворий, а може, й пiдмастив декому Рогволод, але сталося як сталось.

Пiсля похорону дiда Данка Богдан у вiйську нового Великого князя пiшов меститися грекам за жахливий пiдступ. Греки, злякавшись вiйни, видали Рогволодовi татя, того, хто, власне, тiльки виконував волю справжнього вбийника, й пiддались на мир, зобов'язавшися сплачувати Великому князевi щорiчну данину в 350 лiтрiв золотом. Рогволод погодивсь. То була явна зрада, й князi, й велiї та малi боляри, й можi лiпшi, й усе воїнство невдоволено гомонiло, однак Великий князь не зважав, бо на випадок поразки мусив поступитися столом, який посiв нещодавно.

— Хiба то мало! – виправдовувався вiн. – Греки ще нiколи не платили нам данi. Тепер платять.

Князям i велiїм болярам дiсталося по чималому кушу, рештi боляр i лiпших можiв також, i вони потроху замовкали, хоч вiйськом, яке зiбралося при Дунаї, можна було нагнати й не такого жаху на ромеїв, бо тагми їхнi саме ратилися в Асiї.

За статтями вгоди кiлька тисяч полянських, i деревлянських, i сiврських можiв, i косакiв-луговикiв пiшло служити найманцями в iмператорське вiйсько.

Так Богдан опинився в золотосяйнiй стольницi над Босфором. Вiдтодi минуло бiльш як дев'ять рокiв. Туди вiн. iшов хлопчиком, а повернувся дорослим боєм, що зазнав на собi й меча, й вогню, й голоду та пiдступiв, бо на них не скупились нi ромеї, нi їхнi численнi вороги в Європi й Асiї.

Порiвняно до Константинополя Київ город видався Богдановi маленьким селом, що не знати нащо й оточило себе високим дубовим гостроколом. З сiєю смiховинною «стiною» неважко впоратися трьом сотням ромеїв, озброєних звичайними драбинками, не кажучи вже про катапульти й скорпiдiї, якi кидаються скелями, не згадуючи залiзночолi тарани та багатоповерховi гелеополi, що здатнi пересадити через будь-яку муровану, а не дерев'яну стiну цiлу зграю мечникiв i стрiльцiв. Приблизно так само був укрiплений i стольний город Витичiв. Кажуть, стара стольниця Вручий набагато мiцнiша, та Богдан аж туди нiколи не їздив i не дуже вiрив у тi балачки. Нашi князi впевнено почуваються й за гостроколом, який захищає їх од степових наїзникiв, а великому вiйськовi подолати таку обшир зась.

Усе було так i не так, та про те мусив дбати Рогволод, Великий князь.

А вiн не дуже вболiвав державними справами, оточив себе пройдисвiтами, бавився скоморохами й гудочниками, позвозив до Витичевого бiльше двох десяткiв налiжниць, якi мали своєю молодою кров'ю розганяти загуслу кров у його старечих жилах.