Iван Бiлик - Меч Арея

Богдан розмрiявся. Йому раптом привидiлось велике мiсто, таке, як стольниця грецьких iмператорiв. Он там, за полудневими стiнами, мiг би розлягтися вп'ятеро бiльший город, нiж Київ. Та на Подолi пiд Боричевим током, i по той бiк Хрещатого Яру, й за Глибочицею на всiй Оболонi могли б селитися люди, можi простi й лiпшi, й боляри велiї та малi, й кожум'яки, й гончарi та золотарi, як бiля Золотого Рогу в Константинополi, й хлiборобнi смерди, й дружина, й тисяцькi, та сотники…

Тим часом усього Києвого городу було чотири тисячi крокiв по гостроколу…

Богдан ще раз глянув на полудневий схiд, де в глибокому яру зблискував проти сонця каламутний Хрещатик, i загуркотiв крутими сходинами додому.

Зустрiвши матiр, Богдан раптом поспитав те, чого й не збирався питати:

— Який був Юрiв меч?

Княгиня Рада блимнула на нього й стенула плечима.

— Не вiдаю… Мабути, вельми тяжок…

— Чому…. тяжок?

— Бо твiй прадiд Велiмир не змiг утримати його в руцi. Князь недовiрливо подивився на матiр, яка стояла перед ним уся в чорному, по самi очi запнута полотком.

— А чи iстина, що той меч жахав полом'ям?

— Не вiдаю. Божку, – сказала мати й, сходячи вже з ганку на витолочений спориш, докинула: – Може, через те Велiмир i не здужив утримати його…

— Велiмир був могутнiм князем! – гукнув услiд матерi Богдан. – Вiн усi землi руськi визволив з-пiд готського iга!

Та княгиня Рада мов i не чула його слiв. Щiльнiше закутавшись у чорне полотняне корзно, вона зазимку-вато втягла голову в рамена й пiшла до медушi, де двi роби мили дубову кадь пiсля торiшнього меду. Звiдти долинув її вже зовсiм буденний голос: «Не додолу, не додолуї На те свинi суть у сажу!»

Богдан якийсь час тупо дивився в той бiк, нiчого не бачивши. За материним небажанням говорити вгадувалася таємниця, й вiн поклав собi будь-що про все дiзнатися. Та раптом у пам'ятi випливло широке обличчя Морятина з невловимими очима, й вiн чимдуж побiг до стаєнь.

Мiсяця червця в останнiй день

Богдан Гатило вертався з ратi. Вiн виступав попереду на сiрому в чорне яблуко жеребцевi, схожому на того, що був у нього в дитинствi. Повертався з перемогою, ведучи по собi три сотнi молодих ясичiв i сакiв. Полоненi йшли з тонкими цепиками на шиях, нужденнi й прибитi довгим шляхом, геть не схожi на тих, що сполчилися були три днi перед сим супротиву його можiв. Iшли, дрiботячи босими ногами, припалi пилом i виснаженi – можi окремо, жони й дiви теж, скутi по четверо в лаву. Обабiч їхали княжi комонники, пiдганяючи бранцiв бичами.

Далi йшли можi комоннi, пара по парi, витягшись блискотливою змiєю на цiлу версту, а за комонниками рипiли незмащенi яськi та сацькi вози з полоном i довга вервечка овець, корiв та волiв. Найзаднiше гупали позв'язуванi четвiрками, як i самi бранцi, рiзномастi конi, теж звойованi в степовикiв.

Перемогу було здобуто нелегко. Русини такоже наклали головами в дикому степу, чимало лишилося в далекiй сирiй землi або ж полетiло попелом iз чотирма вiтрами, кожний за звичаєм його роду й племенi, та Гатило був задоволений. Шлях за Пороги звiльнено, мабуть, i Рогволод подивиться тепер на київського князя по-iншому.

Гатило позирнув назад. У двох перших цепах виступали три яських й один сацький князьки. Вони належать йому, i вiн не поступиться своєю здобиччю нi перед ким.

Хiба Рогволодовi дасть одного, та й то, коли дуже молитиме…

Богдан геть несподiвано потрапив на сю рать. Тодi, майнувши до стаєнь, вiн квапом осiдлав свого Сивка й гнав його добру годину, якщо не бiльше, та так i не змiг наздогнати Морятина. Хотiв був довiдатися в нього про ту таємницю, однак нарочитий Великого князя мов у землю запався. Соляний шлях лежав порожнiй, хоча слiди Морятинових коней виднiлися зовсiм свiжi.

Повернувшись додому, вiн почав збирати можiв. Сам перевiряв оружжя, послав нарочитих до посадiв i городищ i на ранок зiбрав у Києвому городi майже три сотнi комонних i пiшакiв, озброєних, чим кумири дали. Були з мечами, двосiчними й однобокими, були з довгими копiями й сулицями, з важкими шипатими киями або нашвидку випростаними в кузнях вилами. Були малi й велiї боляри, були можi простi й лiпшi, й навiть смерди, бо вила сим людям правили й за знаряд у роботi, й за оружжя в небезпецi.

Найбiльше можiв привiв за собою Борислав. Ще звечора Гатило повелiв мiцно засунути обоє ворiт i виставив густу сторожу на всiх кутках, особливо за незахищеним урвищами гостроколом полудневих стiн. Уранцi Київ город був схожий на обложену твердь, гомiнкий i незвичайно велелюдний. Околишнi боляри та лiпшi можi попривозили з собою цiлi хури солонини, хлiба, меду та iншого борошна[6], й вузенькi вулицi були позабиванi возами, волами й кiньми. Городськi боляри, можi та вогнищани хто пустив до себе на постiй, а хто й нi, попiдпиравши мiцнi ворота грубими колодами.