Iван Бiлик - Меч Арея

Богдан думав про се, сидячи пiд кущем калини в тому самому мiсцi над глибоким Хрещатим Яром, де лiт тому десять уперше освятив себе в справжнiй сiчi. Мiсток був старий, трухлявий, пiвпоруччя з боку городу вiдламалось.

Князь несолодко всмiхнувся. Мiсток iнколи може послужити неабияку службу, й мусив про се спитати в Малка, який за десять лiт вибився в домажиричi й ще дужче погладшав.

Зодзаду в князя сидiв Вишата. Вiн щось мугукнув. Князь, пiсля повернення додому, наставив його за старого конюшого.

— Що?

Вишата мовчки хитнув головою на той бiк яру. З-поза оспища Соляним шляхом їхало четверо комонникiв. Поминувши мiсток, вони вгледiли пiд калиною синє блискуче корзно київського князя й попрямували до нього через урвище. Вiддавши коня супутцям, найстарший з них пiдiйшов i за давнiм звичаєм торкнувся рукою трави – нi бiльше, нi менше, саме так, як споконвiку вiталися поляни, не скидаючи шапки.

Князь усмiхнувся.

— Що ймеш казати, я тебе слухаю, нарочитий може.

— Рече Рогволод, Великий князь, твiй дiд, аби-с прийшов ти до городу стольного.

— Пощо я йому в потребi есмь?

Нарочитий зам'явся.

— Не вiдаю, княже.

— Й заклянешся?

Прийшлий знову зам'явсь i скосував на Вишату, вбраного в ще грецьке корзно.

— Кажи при ньому, не страшись. Далi сього мiсця твої слова не пiдуть.

Нарочитий тепер озирнувся на своїх супровiдцiв i притишеним голосом проказав:

— Ясичi розбили князя роденського Вогняна. За Порогами.

— То й що?

— Гречники не можуть ходити в Ольбiю по сiль.

— Нехай знову збере можiв i пiде на ясичiв.

— Пойняли…

— Кого?

— Князя Вогняна. Полонили. Рогволод кличе тебе. Рече: Болога взимi потяли, Вогняна полонили, хай тепер iде на них Гатило.

— Краще потятому бути, нiж полоненому, – сказав сердито князь, тодi недовiрливо подивився нарочитому в вiчi. – Так i рече: Гатило? Чи се ти вигадав?

Нарочитий знiяковiв i визнав:

— Нiт, княже, рече «Богдан». А се так усi на тебе речуть. Богдани, мов, многi, Гатило ж єдин.

Богдан усмiхнувся, й нарочитий, посмiлiвши, додав:

— Не забули смо, як ти тому десять лiт пiд своїм Києвим городом княжну нашу вiд погибелi порятував. Малий був єси, не вiдаєш.

Вишата й собi засмiявся, князь же спокiйно запитав:

— А де та ваша княжна тепер?

— Ясновида? Та де ж… У Роднi. В Роднi, – повторив вiн. Йому стало чи то шкода її, чи нiяково за своє недоречне запитання. Отже, в Роднi. Нарочитець розвiяв усi його сумнiви: – Не доля нашiй княжнi. Се вже вдруге. – Вiн мало не назвав iменi того давно вже забутого Джурджа, та вчасно схаменувся. – Й не вдовиця, й не так щоб невiста… Вогняна ж князя… Тож Рогволод i рече: нехай тепер iде на ясичiв Гатило… Богдан.

Сонце хилилося до заходу, й князь лишив нарочитого можа переночувати в своєму теремi. Той погодився, бо до Витичевого стольного городу їхати ж цiлий день. Увечерi Богдан сказав йому:

— Перекажи Великому князевi, що я не можу сповнити його волю. Скажеш, у… Гатила всього пiвсотнi можiв, сподужих носити меч. – Вiн подивився чоловiковi пiд кущатi брови, бо той ховав очi додолу, й спитав: – Яке твоє ймено?

— Морятин, княже, Морята.

— Так i речи дiдовi моєму: п'ятдесят комонникiв. Урацi Морятин, забравши своїх отрокiв, якi переночували в старого конюшого Вишати, поїхав, а наступного вечора був знову в Києвому городi. Здавався марним i хворим. Богдан поклав усе те на карб неблизької дороги, та Морятин скинув гаптовану гуню, задер полотняну сорочку й повернувся до нього спиною.

На спинi хрест-навхрест червонiло кiлька кривавих запечених посмуг.

— Видиш, княже, – похмуро сказав вiн. – Пожалiй старця, коли мiж єси. – Й додав, уже натягаючи гуню: – Мовить, нехай бере свої п'ятдесят, я приточу.

Богдан спитав зовсiм недоречне:

— Скiльки маєш лiт, Морятине? – Й подумав: «Якщо вдвiчi бiльше, нiж менi, – посовiщуся, коли ж нi – то нi».

Морятин вiдповiв:

— Стiльки, скiльки твої можi комоннi.

— П'ятдесят?

— А так.

Тепер вiн не знав, що сказати. Було шкода старого, та давня звичка загадувати уроки не дозволяла погоджуватись. Його розiбрало зло на Рогволода. За що дiд його ненавидить i хоче збутися?

Вiн спитав:

— Роговолодичi де зараз?

— А де! – вiдповiв нарочитий мiж. – Єдин у Холмах, як i був, а сей тут, при вiтцевi.

— Єутихiй?

— Єутихiй.

— Чого Рогволод не после його на ясiв?

— Сього не вiдаю, княже.

— Страшиться?

— Не вiдаю.

— Береже для… столу?

Морятин зiтхнув, але не вiдповiв нiчого. Тодi довгим поглядом утупився в Богдана й похмуро проказав: