Любко Дереш - Пісні про любов і вічність [збірник]

Коли я побачив у одній із таких крамничок чоловіка, що сидів із довгим струнним інструментом у руці й задумливо перебирав на ньому жили, я не втримався й зупинився. З мого писка сам собою полився дзявкіт. Чоловік припинив грати й зверхньо глянув на мене. Я ж, сам не знаючи, що зі мною, міг хіба привітно замахати йому хвостом і ще декілька разів беззвучно гавкнути, аби показати, що це я просто так, не звертайте уваги. Як і тоді, в Каїрі, я відчув у серці незрозумілий щем, який посилювався, варто мені було чути звуки струн, що їх мірно перебирав музикант на…

– Ситар, – прокоментував Мані. – Мій дядько, до речі, непогано грає на ситарі. Можливо, ми заглянемо до нього у гості. Він тобі покаже.

– Ситар, – повторив я, все ще заворожений звуком, що заторкував мене десь глибоко. – Мані, у тебе немає відчуття, наче ти вже був тут колись?

Мані подивився на мене серйозно.

– Схоже, друже, світло Касі заглянуло й у твоє серце. Хвала богам! Можливо, ти був у попередньому житті музикантом?

– Я? Музикантом? – Мене здивувало таке припущення, хоча варто було Мані висловити його, як тут же воно стало сприйматися мною як цілком логічне. – Ти знаєш, там, на початку… коли ми тільки приїхали до Індії… – Я захотів поділитися з Мані своїми враженнями від зустрічі зі старою індійською жінкою, яка обпекла мене окропом. У мене було відчуття, наче я її звідкілясь знаю, але ж звідки? І що вона мала на увазі тими своїми болючими словами? Все це настільки не вкладалося в моїй голові, що я розгубив геть усі слова, які вивчив, і просто мовчав.

– Ходімо на берег, я покажу тобі Ґанґу. Можливо, священі води освіжать твою пам’ять, – мовив Мані, й ми рушили далі.

Світла ставало дедалі менше, вулички вужчали, і я відчував, як облуплені стіни цього міста, старішого, здавалося, за саму історію, наче світилися незрозумілим мені світлом, що проникало в мій розум і – що важливіше – в серце.

За черговими сходами, які нам довелося подолати, раптово, наче я вийшов із дому надвір, розкрився величний простір – піді мною, внизу, текла велика ріка, що розлилася вшир далеко-далеко, так що годі було собі уявити, наче я міг би її переплисти.

– Шрі Ґанґадеві кі джай! [52]– вигукнув Мані та, склавши долоні ківшиком, притулив їх до чола.

Рибацькі човни поволі пливли величним плесом ріки. Сонце хилилося до заходу, і вода в ріці ставала поволі золотою, відображаючи у своїх спокійних водах помаранчеве небо, барви якого густішали з кожною новою хвилею дня, що добігав завершення.

Я втомлено впав черевом на камінь. Витягнувши перед собою лапи, поклав морду на стоптану тисячами ніг сходину й задивився на краєвид, що відкрився моїм очам. Внизу, на кам’яній набережній, вирувало життя: люди в яскравих одежах рухалися кожен у своєму керунку. Хто купався, хто прав білизну, хто просто сидів, дивлячись на це життя з якоїсь внутрішньої високої гори, звідки все видається однаковим, як мені зараз.

Я озирнувся, шукаючи поглядом Мані, – хотілося розділити таку високу хвилину з другом. Той, відвернувшись від мене спиною, колупався в якомусь отворі у стіні.

Я підійшов до нього і заглянув через плече.

– Що ти робиш, Мані?

Мані здригнувся, і монети, які він перебирав, вилетіли йому з рук.

– Шакальська морда! – вигукнув він мені, вищиривши на мене жовті ікла. Від цього його розважливий вид зробився геть диким. – Не підходь більше до мене ніколи без попередження, ти зрозумів мене?!

Я відскочив від Мані у здивуванні. Здається, я чимось сильно образив його.

– Пробач, будь ласка, – сказав я розгублено, опустивши хвоста і морду донизу, спостерігаючи з-під лоба, як Мані визбирує дріб’язок, що розлетівся йому з рук.

Мані, позираючи на мене через плече, склав дріб’язок назад у шпарину і затулив її камінцем. У руках в нього була пляшка.

– Сядьмо й випиймо, – промовив Мані, поступово набираючи звичного вмиротвореного вигляду. – Це ром. Будеш?

І, не дочекавшись моєї відповіді, Мані зробив великий ковток із пляшки.

– На, – сказав він і простягнув пляшку мені.

Я здивовано подивився на неї, не розуміючи, як би я міг зробити те ж саме, що й Мані.

– О, боги, – зітхнув Мані. – Роззяв рота!

Я слухняно розтулив пащеку, і Мані хляпнув мені трохи рому в горлянку. Тут же мене запекло, защипало, я почав кашляти, але відчув, як важка тепла хвиля ударила в шлунок, а зі шлунка – у лапи. Від надміру підступної м’якості, що розлилася по цілому тілу, я відчув, що краще прилягти.

– Ще? – спитав Мані, приклавшись до пляшки знову.