Любко Дереш - Пісні про любов і вічність [збірник]

– Господь Шива?

– Повелитель смерті. Руйнівник ілюзій. Той, хто забирає в тебе все, і той, хто тобі може все дати, якщо ти його як слід попросиш.

Мані обійняв мене за шию, як старий товариш, і ми неспішно пішли дорогою, що вела до міста. Довкола нас бігали інші макаки, по всьому було видно – не рівня Мані в освіченості та манерах. Вони показували на нас пальцем, реготалися і кривлялись.

– Чого це вони? – спитав я у Мані, перебиваючи його оповідь про Махадева.

– Не звертай уваги. У цьому світі з багатьох тисяч заледве один шукає досконалості, а з тисяч тих, хто досягли досконалості, заледве один пізнав мудрість. Тому вони просто заздрять. До речі, Джеррі, у тебе немає трохи грошей? У священних писаннях зазначено – хто жертвує мудрецям і брахманам, той у наступному житті народиться у розкоші й багатстві й усі йому вклонятимуться в пошані!

– Грошей? – спантеличено відповів я. Я бачив, що довкола грошей завжди відбувався якийсь рух – гроші були потрібні Чарлі, про гроші сперечалися Наташа й Ніколай, грошей просили садгу, які траплялися мені в місцях прощ. Але я до кінця так і не втямив, у чому ж було їхнє призначення. – Мудрий Мані, на жаль, у мене немає грошей.

– Немає? – Мані зупинився, і його рука, що так зручно обіймала мене за шию, сповзла наче сама собою. – Що, ані рупії?

– Ані рупії, шановний Мані.

– Хоча б дві пайси [51]! – вигукнув макака, і на секунду мені здалося, що я бачу на його благородному обличчі гнів.

– Ані пайси. Я бідний, як миша з храму, – повторив я вираз, почутий у монастирі, де зупинявся разом з Ніколаєм.

– О боги, – Мані ляпнув себе по лобі. – Кого ви мені послали! Ну, та гаразд, можливо, ти мені ще знадобишся…

– Звісно! – Я радісно замахав хвостом, почувши, що можу бути комусь корисним.

– Е… тобто я мав на увазі, я зможу стати твоїм поводирем у величному давньому Касі, любий друже. Знаєш, – сказав Мані, стишивши голос, і його рука знову обвила мене за загривок, – тут, у Варанасі, мешкають найжахливіші злочинці світу! Тут злодіїв більше, аніж у будь-якому іншому місті. Пильнуй добре, Джеррі, аби не стати жертвою якихось ошуканців. О, скільки я бачив тут наївних простаків, які входили до Варанасі і втрачали все! Авжеж, це місто смерті, друже…

Отак мило бесідуючи, ми йшли собі вздовж дороги, мавпа й пес, а повз нас проїздили з гарчанням двигунів автобуси, вищали клаксонами автомобілі в дорожніх скупченнях, дирчали моторикші та дзеленькотіли велосипедисти, крихкі, немов тонколапі дротяні павучки серед залізних слонів і буйволів.

– Бенарес, – розповідав мені Мані, – це вічне місто. Його збудував сам Господь Шива для того, аби перебувати тут зі своєю дружиною Парваті. Три пагорби Касі – це три вістря тризубця Шиви. Любий друже, ти – справді благочестива істота, адже тобі випала нагода потрапити в місце, де сама земля свята настільки, що кожен, хто помре тут, одразу ж отримає звільнення!

– Яке звільнення? – здивувався я.

– Від народження і смерті, – сказав Мані, підносячи вгору пальця. – Кожен, хто збирається потрапити в Касі, звільняється від наслідків гріхів трьох останніх життів. Хто мешкає в Касі, той постійно зайнятий медитацією. А хто помирає в Касі, негайно виходить із круговерті перероджень. Всі, хто мешкає у Касі, – великі мудреці, і це їхнє останнє народження.

– Круговерть перероджень? – не зрозумів я.

– Авжеж. Велетенське колесо. Як у воза чи у велосипеда. Спершу ти комаха. Потім ти риба. Потім – чайка, потім собака, людина, напівбог… якщо ти жив благочестивим життям, ти народжуєшся тут, у Касі, в тілі мавпи, аби мати можливість жити собі в радість, востаннє на цьому світі насолоджуючись усім, що тільки є навколо.

Я кивав головою, вдаючи, наче розумію, про що мова, поки ми йшли далі вглиб міста. Вулички що довше ми йшли, то робилися вужчими. Нам траплялися люди в традиційній одежі й туристи в заморських шатах, траплялися корови і бики, що лежали посеред дороги, не бажаючи поступитися ані на міліметр, повністю задоволені своїм становищем і мирно ремигаючі жмутом цукрової тростини. Серед куп сміття я встигав розгледіти невеличкі храми – часом за розмірами призначені для людей, а часом, здається, для мавп чи собак – зовсім куці й низенькі.

– Це храм Хануманджі, – показував мені мій поводир, складаючи руки на грудях, наче монах. – А це Шива-лінгам, тут поклоняються Махадеву.

Врешті, пересичений, я втратив здатність розуміти все те, що розповідав мені без упину Мані, й просто витріщався на маленькі крамнички, завішані шовком і килимами, пахощами та музичними інструментами.