Любко Дереш - Пісні про любов і вічність [збірник]

Я пішов у нижнє місто, туди, де було менше храмів, а більше простих домів. Приваблений запахами осель, я забігав то в одні ворота, то в інші, насолоджуючись затишком обійсть, де сохла постіль, гралася дітвора, де поралися біля кухонь жінки. Раптом, забігши в один із таких закапелків, я зупинився просто посеред подвір’я і як був із піднятою лапою в повітрі, так і завмер. До носа мого долетів незвичний аромат. Так пахли всі людські житла, але цей запах був винятковим. Пахло пряженим маслом і хлібом, а ще – якимись прянощами: жасмином, сандалом, а ще – гарячою глиною й шовком. Чувся голос старої жінки, що наспівувала просту пісеньку. Та пісня ранила мене в саме серце. Я зупинився. У дворі бігало кілька дітей. Хміль обплітав внутрішні стіни старого подвір’я. Великі глеки та колеса від воза стояли, порозпихувані по закутах, прихилені до стін. Я озирався навколо. Було хмарно. Над долиною стояла паволока і накрапав легенький дощ. Світло в той момент було особливим. Я вертівся навколо, й садно на серці нило і нило – щем та розпука огорнули моє єство з такою силою, наче я потрапив у міцну пастку, з якої мені більше несила вибратися. Все, що я бачив навколо, було мені знайомим, але, водночас, далеким і недосяжним. Біль втрати прохромив мене, тільки звук того старого жіночого голосу, що співав собі щось на кухні, давав якусь надію. Я присів посеред двору і, задерши морду до білого неба, затягнув пісню.

Заскавулів, завив, заплакав. Я захотів, щоб уся безвихідь, що накопичилася у моєму серці, піднялася і полетіла від мене. Але там, на грудях, був мертвий камінь, якого мені не зрушити. Я заскімлив голосніше, і тут спів на кухні урвався.

Важко переставляючи ноги, ніби шкутильгаючи, на поріг дому вишла невисока опасиста жінка, вкрита хусткою. Її обличчя було широким, темним, наче кавовим. У неї були великі каштанові очі з глибокими зморшками під ними. Широкий ніс і широкі губи. Я дивився на неї, на сиве волосся, що вибилось із-під хустини, на червону цятку в неї між бровами, і зрозумів, що знаю її.

Жінка глянула на мене, і рука її, в браслетах до ліктя, з рушником, котрий ще пахнув бризками масла, враз опустилась.

– Ти все-таки прийшов, – сказала вона, і я завив.

Очі жінки враз змінилися з лагідних на суворі.

– Забирайся звідси, – сказала вона твердо, і я відчув, як сила в її голосі змусила мене піднятися, притискаючи хвоста, і відійти від неї на кілька кроків убік. Піти геть із цього двору я побоявся.

– Забирайся, кажу тобі. Ти псував нам життя, поки був серед нас, а тепер хочеш псувати його, повернувшись із тамтого світу?

На очі її набігли сльози, і жінка змахнула їх. Жоден м’яз не здригнувся на її обличчі, стільки рішучості було в ній тієї хвилини.

– Мамо, з ким ви там розмовляєте? – почувся мені чийсь голос з-за спини жінки, і на порозі з’явилася молода дівчина в сарі, така ж смаглява, як і її матір, з чорним, як ніч у пустелі, волоссям. Блиск її кульчиків, блиск коралів, блиск очей та блиск губ заворожив мене, і я відчув, як моє серце враз огорнула незвична ніжність. За молодицею, тримаючись її спідниці, вийшло маленьке людське дитинча.

– Іди в дім, доню. То просто набридливий собацюра, – сказала стара матрона молодиці, не відриваючи від мене погляду.

Метка смаглявка завмерла, дивлячись на мене. Вона придивлялася, мовби уздріла в мені когось знайомого. Так само і я дивився на неї й наче упізнавав, та все ж – ні. Засмучений, я опустив морду додолу.

– Не женіть його. Він же просто голодний, – раптом сказала молода і гукнула, зникаючи в глибині покоїв: – Зараз я винесу йому їсти!

– Іди, поки тебе не побачив твій син. Не соромся перед ним, – сказала вона.

Син. Я відчув, як всередині мене стиснулося щось живе і раниме. Я відчув, як зустрілися два світи, між якими мене, безпорадного, давить невідома сила. Я бачив, як стікали сльози по щоках грізної жінки, що стояла на порозі, і я не міг відірвати очей від молодої, від блиску її кульчиків, від її ладних форм, а найбільше – від запаху: вона саме вийшла з тарілкою їжі для мене. Пішов дощ.

– Іди до хати, нехай він поїсть, – сказала старша строго, і молодша, подивившись на неї з-під лоба, не розуміючи причини її суворого настрою, шугнула повз неї досередини.

Дощ пустився сильніше.

– Їж, – наказала вона. – На більше ти не заслуговуєш у нашому домі.

Я ступив кілька кроків до миски і став поволі хлебтати їжу. На мене падали важкі краплі води з неба, і, смакуючи недоїдками, запропонованими молодицею, я відчув себе перехожим, одним із тих жебраків, котрі волочаться світом без цілі, не маючи нічого, окрім ціпка та миски. Позаду мене був значно довший шлях, аніж від картонного коробка до цієї миски, – я відчував за спиною мільйони кроків, мільйони вдихів і видихів і тепер, опинившись у непримітному дворі десь у селі посередині невідомого мені краю, відчув себе позбавленим усього – позбавленим більше, ніж мав би це розуміти. Я був на той момент не просто собакою, я був кимось більшим – і страждав через це більше, аніж усі. Я відчув, як лише може відчути пес, що потрапив під зливу, свою непотребність. І та їжа, запропонована серед черствості та байдужості цього світу, тільки гостріше дала мені зрозуміти, наскільки нікому не було до мене діла.