Алессандро Барікко - Море-океан

І тоді

стариган,

опустивши

очі,

занурює

руку

у воду

і

повільно

малює

знак

хреста.

Поволі. Благословляє море.

Надзвичайна річ, маєте собі це уявити, кволий стариган, незначущий жест, непередбачуване неозоре море сколихується, ціле море, аж до далекого обрію, тремтить, хитається, розтікається, прослизає в його вени мед благословення, що зачаровує кожну хвилю, й усі кораблі у світі, бурі і найглибші прірви, найтемніші води, людей і звірят, тих, хто при смерті, тих, що настрашені, тих, які дивляться — зачаровано, налякано, зворушено, щасливо, перехрестившись, коли несподівано на одну-єдину мить схиляє голову безмежне море, переставши бути загадкою, ворогом, тишею, а ставши братом, смиренним лоном і видовищем для спасенних людей. Рука старого чоловіка. Знак на воді. Споглядаєш море і більше його не боїшся. Кінець.

Тиша.

Яка розповідь… міркував Дуд. Діра звернула погляд на море. Яка історія. Прекрасна дівчинка шморгнула носом. «Невже вона правдива?» — подумав Дітц.

Чоловік так і сидів на піску, мовчки. Дол глянув йому просто у вічі.

— Це правдива історія?

— Була.

— А тепер неправда?

— Ні.

— Чому?

— Бо більше не виходить поблагословити море.

— Але ж у того старигана виходило.

— Той стариган був старим і мав у собі щось таке, чого зараз уже немає.

— Магію?

— Щось на кшталт. Добру магію.

— А де вона поділася?

— Зникла.

Діти не йняли віри, що вона справді зникла в безвісті.

— Присягаєшся?

— Присягаюся.

Справді зникла.

Чоловік підвівся. Здалеку виднівся готель «Альмаєр», майже прозорий у світлі, омитому північним вітром. Сонце ніби завмерло на яснішій стороні неба. А Діра промовила:

— Ти приїхав, щоб благословити море, правда?

Чоловік зиркнув на неї, ступив кілька кроків, підійшов до неї ближче, нахилився й усміхнувся:

— Ні.

— То що ж ти тоді робив у тій кімнаті?

— Якщо море не можна більше благословити, можливо, для нього можна знайти слово.

Слово для моря. Слово для моря. Слово для моря. Щоб не все з того, чим сповнювався жест старого, загубилося, щоб хоч би дещиця тієї магії ще блукала в часі, і щось спромоглося її віднайти та схопити перше, ніж вона зникне на віки. Слово для моря. Бо це єдине, що нам залишається. Бо проти нього ми без хрестів, стариганів, без магії, мусимо ж мати хоч яку-небудь зброю, бодай щось, аби не згинути в тиші, і квит.

— Слово для моря?

— Так.

— І ти зачинився в кімнаті так надовго, щоб знайти слово, яким описати море?

— Так.

— Але кому?

— Байдуже кому. Важливо спробувати описати. А хтось послухає.

Вони подумали, що це якась дивина. Проте не в цьому сенсі. У простішому.

— І для цього треба стільки аркушів, щоб описати його?

Дуд самотужки волочив ту торбу, повну паперів, униз по сходах. Це його приголомшило.

— Та ні. Якби хтось дійсно на таке спромігся, йому б вистачило кілька слів… Може, почалося б усе з безлічі сторінок, але згодом, поволі, він би знайшов слушні слова, такі, які за раз висловлюють усі решту, і від тисячі сторінок залишилося б сто, потім десять, а згодом він би став чекати, допоки зайві слова сповзуть зі сторінок, і тоді треба буде лише зібрати ті, що зостануться, стиснувши їх у кілька слів, десять, п’ять, так мало, що коли вдивлятися в них зблизька і вслухатися в них, зрештою у твоїй долоні залишиться тільки одне, одне-єдине. І ти промовляєш… слово для моря.

— Одне-єдине?

— Так.

— І яке?

— А хтозна.

— Будь-яке одне слово?

— Одненьке.

— Типу «картопля»?

— Еге. А може, «рятуйте!» чи «тощо», ніхто не знає його, поки не знайде.

Він говорив, роззираючись навсібіч, оглядаючи пісок, цей чоловік із сьомої кімнати. Шукав камінець.

— Даруйте… — мовив Дуд.

— Га?

— Хіба не можна сказати «море»?.

— Ні, слова «море» вживати не можна.

Він підвівся на рівні ноги. Знайшов камінчик.

— Тоді це неможливо. Нездійсненно.

— А хто його знає, що неможливо. Підійшовши до моря, він закинув камінчик далеко у воду. Камінець був круглий.

— Бульк, — мовив Дол, який знався на цій справі.

Проте камінчик почав скакати по водному плесі, ледь торкаючись води, раз, два, три… й так і не спинився, охоче підскакував, чимраз далі, пострибав у відкрите море, немов раптом відчувши, що його звільнили. Складалося враження, що він прагне більше ніколи не спинятися. Він і не спинився.

Чоловік поїхав із готелю наступного ранку. Небо стояло дивне, з тих, що біжать швидко-швидко, поспішаючи повернутися додому. Дув вітер з півночі, дужий, але безшумний. Чоловікові подобалося йти пішки. Узявши валізку й торбину, сповнену паперів, він попростував узбіччям дороги, що простягалась уздовж моря. Крокував швидко, зовсім не озираючись. Саме тому він не бачив, як готель «Альмаєр», відокремившись від землі, невагомий, розсипався на тисячу друзок, які скидалися на вітрила, що здіймались у повітря, піднімаючись і опускаючись, літали , уносячи все з собою: і землю, й море, і слова, й оповідки — усе до щирця, хтозна-куди, ніхто того не відає, може, одного дня хтось настільки втомиться, що дізнається, куди саме.