Алессандро Барікко - Море-океан

Енн Деверіа не встигла навіть скрикнути. Здивовано не зводила очей з темної хвилі, що розпливалася по ній, відчуваючи, як життя вислизає з її розкритого тіла так стрімко, що їй навіть забракло часу на думку. Упала горілиць, витріщивши очі, які вже нічого не бачили.

Савіньї тремтів. Усе було залите кров’ю. Стояла лунка тиша. Спочивав готель «Альмаєр». Без руху.

— Підведися, Савіньї. І візьми її на руки.

Голос Томи знов залунав нещадно-спокійно. Це ще не кінець, аж ніяк.

Савіньї рухався, немов у трансі. Підвівся, підняв тіло Енн Деверіа й, тримаючи її на руках, дав витягнути себе з кімнати. Не міг і слова промовити. Більше нічого не бачив, не міг мислити. Тремтів, та й по всьому.

Дивний нечисленний кортеж. Процесія несе прекрасне жіноче тіло. Мертва скривавлена ноша на руках чоловіка, що плететься, тремтячи, а слідом незворушна тінь, що стискає в руці ніж. Так вони пройшли через увесь готель, дійшовши аж до узбережжя. Крок за кроком, по піску, аж до морського берега. І кривава смуга за ними слідом. Ледь виднівся місяць над ними.

— Не зупиняйся, Савіньї.

Качаючись, силоміць штовхав ноги у воду. Відчуваючи притиснений до спини ніж, а у руках — тягар, що ставав непідсильним. Як лялька, проповз кілька метрів. Його спинив той голос:

— Слухай його, Савіньї. Це шумить море. Цей морський шум і вага, яку відчуваєш на твоїх руках, переслідуватимуть тебе решту життя, що тобі ще лишилася.

Він промовив ці слова повільно, без емоцій, з тінню втоми. Потім упустив ніж у воду, розвернувшись, вийшов на берег. Рушив берегом, ступаючи по сліду з кривавих плям, що загустіли на піску. Крокував поволі, не маючи більше ні думок, ані прожитих днів.

На краєчку моря, хвилі якого спінювалися поміж ніг, Савіньї так і стояв остовпілий, нездатний поворухнутися. Тремтів. І ридав. Опудало, дитина, уламок. Стікала кров і сльози, як віск зі свічки, яку більше ніхто ніколи не задмухне.

Адамса повісили на майдані Сент-Аман на світанку останнього квітневого дня. Періщив дощ, але назбиралося чимало тих, хто вийшов із домівок, щоб помилуватися цим видовищем. Того самого дня його поховали. Ніхто не знає де.

Двері розчинилися, і з сьомого номеру вийшов чоловік. Ступивши крок за поріг, він роззирнувся навсібіч. Готель здавався незалюдненим. Ані шурхоту, ні голосу, анічогісінько. Пробивалося сонце крізь віконечка в коридорі, розтинаючи напівтінь і проектуючи на стіни короткий анонс блискучого та яскравого дня.

У кімнаті все упорядкували старанно, але поспіхом. Повна валіза, досі відкрита, на ліжку. Стоси аркушів на письмовому столі, пера, книжки й погашена лампадка. Дві тарілки й келих на підвіконні. Брудні, але акуратно складені. Килимок долі утворював велику опуклість, ніби хтось залишив знак, щоб одного дня повернутися сюди. На кріслі лежала велика ковдра, охайно згорнута. На стіні виднілися дві картини. Однаковісінькі.

Не зачинивши за собою дверей, чоловік пройшов по коридору, спустився сходами, нерозбірливо мугикаючи пісеньку, і став біля рецепції — назвімо її так. Діри не було. Як завжди, на пюпітрі лежала розкрита гостьова книга. Чоловік почав читати, тим часом заправляючи сорочку в штани. Чудні імена. Знову роздивився навколо. Безперечно, цей готель найбільш безлюдний в історії безлюдних готелів. Увійшовши до великої вітальні, трохи покрутився навколо столів, понюхав букет квітів, який засихав у бридкій кришталевій вазі, а потім підійшов до скляних дверей, розчинив їх.

Яке повітря. І світло.

Йому довелося примружити очі, таким воно було сяйливим, і щільніше загорнутися в куртку через цей вітер, вітер з півночі.

Попереду — неозоре узбережжя. Занурив ступні в пісок. Він дивився на них так, ніби тієї миті вони повернулися з тривалої подорожі. Він ніби щиро здивувався, що вони знову на місці. Піднявши голову, мав на обличчі такий вираз, як мають часом люди, коли їхня голова геть порожня, спорожніла, щаслива. Чудні це миті. Коли ти спроможний, не розуміючи причини, утнути будь-яку дурницю. Він утнув одну — просту-просту. Побіг, але побіг як навіжений, стрімголов, перечіпаючись і знов підводячись, невпинно, біжучи якомога швидше, ніби за ним гналося пекло, але насправді за ним ніхто не гнався, аж ніяк, він просто біг, сам-один, по тому безлюдному узбережжю, очі широко розплющені, а серце виривається з грудей; побачивши таке, так і хочеться сказати: він більше не зупиниться.

Як завжди, сидячи на своєму підвіконні, дригаючи ногами в порожнечі, Дуд відвів очі від моря й, поглянувши на узбережжя, побачив його.