Алессандро Барікко - Море-океан

— Бачили скриньку з червоного дерева?

Той, мабуть, не вбачав у ній користі, тому віддав.

— Ось вона, пане.

— Гаразд, я вам її дарую, — мовив Бартлбум і нумо знову реготати, як схиблений, ніби хтозна-який смішний жарт розповів, найсмішніший у своєму житті, найвеличніший, такий собі жартовище. Як почав, так і не переставав.

Прореготав усю ніч. Не лише для слуг із будинку Аншер, які тепер бігали з ватою у вухах, цей випадок доймав усе тихе містечко Голленберґ, адже, певна річ, регіт Бартлбума виходив за стіни означеного будинку, приємно розлітаючись у нічній тиші. Про сон годі й говорити. Залишатися серйозними — то вже було немало. Дійсно-бо, спочатку вдавалося зберігати серйозність, навіть зважаючи на надокучливий галас, але потім здоровий глузд швиденько сходив нанівець і розносилася бактерія сміху, невпинно, поглинаючи всіх посполу: чоловіків, жінок, дітей і поготів, справді всіх. Як епідемія. Траплялися домівки, у яких багато місяців уже ніхто не сміявся, забувши, як це й робиться. Люди, що потопали у своїй злості й убозтві. Не дозволяючи собі такої розкоші, як усмішка, місяцями. А тієї ночі, регочучи всі укупі так, що аж животи репалися, небачене донині явище, вони насилу впізнавали одне одного, бо поспадали маски їхнього вічного смутку, ринув їм в обличчя злий регіт. Одкровення. Віднаходиш смак до життя, побачивши, як один за одним запалюються вогники в тому містечку, чуючи, як обвалюються будинки від сміху, ніби перехилилася саме тієї ночі велика бочка колективного одностайного терпіння, і за здоров’я всіх злиднів затопилося все містечко священними ріками лихого реготу. Такий концерт зачіпав за живе. Диво. А Бартлбум диригував цим хором. Це, так би мовити, була його мить. І він диригував, як справжній майстер. Пам’ятна ніч, присягаюсь. Можете розпитати. Страхопудом буду, якщо вам не скажуть, що то була пам’ятна ніч.

Та одначе.

У перших світанкових променях угамувався. Бартлбум, я маю на увазі. А відтак поволі й усе містечко. Припиняли поволі сміятися, а потім й остаточно стихли. Як прийшло, так і пішло. Бартлбум попросив поснідати. Певна річ, через таке діло він страшенно зголоднів: непроста ж бо річ — реготати так довго та ще і з таким запалом. Що ж до здоров’я, то на око Бартлбум мав його хоч на продаж.

— Добре, як ніколи, — запевнив він делегацію міщан, які, відчуваючи певну вдячність і сповнені цікавості, прийшли дізнатися про його здоров’я. Безперечно, така була йому доля потоваришувати з місцевим людом. Із жінками в нього вже все пішло коту під хвіст, ніде правди діти, та він ніби народився, щоб потоваришувати з місцевим людом. Справді. Хай там як, а підвівшись і попрощавшись, він почав ладнатися в дорогу. Добре знав, куди їхати.

— Якою дорогою їхати до столиці?

— Треба повернутися в Бад-Голлен, а звідти поїхати по…

— Про це нема навіть мови, — і він поїхав у протилежному напрямі на сусідській бричці такого собі коваля, талановитого у своїй справі, справжнього скарбу. Цілу ніч качався від реготу. Коротше, заборгував так би мовити, подяку. Тож, зачинивши кузню, того дня повіз Бартлбума звідти. Більше ні про ті спогади, ані про всю ту бісівщину професор ніколи не згадував, скінчилася для нього та історія, добре чи погано, але добігла кінця, раз і назавжди, Боже причастя. Скінчилася.

Отак.

Відтоді більше не пробував Бартлбум. Одружуватися. Казав, що час уже минув і більше про це годі й говорити. Гадаю, він трохи страждав через ті події, але він тебе цим не засмучував, не таким був чоловіком, печалі свої всі тримав у собі та вмів їх переживати. Утім, він був одним із тих, хто до життя ставився легко. Людина з миром у душі, якщо розумієте, про що я. За сім років, що він прожив тут, серед нас, жити з ним пліч-о-пліч нам було за щастя, ми часто запрошували його на гостину, ніби він був членом сім’ї, та й у певному сенсі він, дійсно, ним був. Поміж іншим, він міг би мешкати в інших кварталах, зважаючи на гроші, які надходили йому останнім часом, спадок, звісна річ, тітоньки, що падали одна за одною, як стиглі яблука, земля їм пером, нотаріуси вервечкою, заповіти один по одному, і з усіх, хоч-не-хоч, текли грошенята йому в кишені. Коротше, якби хотів, міг би мешкати зовсім в іншому місці. Та він залишався з нами. Казав, що почувається тут добре, у нашому кварталі. Умів його цінувати, так би мовити. За цим теж видно чоловіка.

Він до останнього працював над своєю «Енциклопедією меж» тощо. Зараз почав її переписувати. Казав, що наука йде гігантськими кроками й що зрештою треба повсякчас усе оновлювати, уточнювати, виправляти, шліфувати. Його захоплювала думка, що його енциклопедія про межі, можливо, стане твором, який кінця-краю не має. Безмежною книгою. Цілковита нісенітниця, як поміркувати, і він із того сміявся, розтлумачуючи мені й пояснюючи, дивуючись, навіть радіючи. Інший би, либонь, страждав. Але він, як я вже розповідав, не був створений для певних бід. Легкою був людиною.