Алессандро Барікко - Море-океан

— Маріє Луїджо…

— Прошу Ісмаелю, я вже забарилася…

— Маріє Луїджо, хочу повідомити тобі, що ти вже не заручена.

— Гаразд, Ісмаелю, поговорімо про це згодом.

— Із цього випливає, що я теж не заручений.

— Це очевидно, Ісмаелю.

— Тоді прощавай.

Дивувало в цій жінці одне — загальмованість її реакцій. Ми з Бартлбумом говорили про цей випадок багато разів, його цілком зачарувало таке явище, він навіть вивчав його, так би мовити, зрештою набувши в цьому питанні майже наукової та вичерпної компетентності. А тому знав, що відтинок часу для того, щоб безкарно зникнути з цього будинку, коливається від двадцяти двох до двадцяти шести секунд. Він вирахував, що цього йому вистачить, щоб дістатись екіпажа. Власне, сталося все саме так, і він якраз мостив заднє місце в екіпажі, коли ясне повітря в Бад-Голлені розітнув нелюдський крик:

— БАААААРТЛБУМЕ!

Що за голос у цієї жінки! Ще й за багато років по тому в Бад-Голлені переповідали, що скидалося на те, наче хтось із церковної дзвіниці скинув піаніно просто на гору кришталевих люстр.

Він усе розвідав, той Бартлбум: Аншери мешкали в Голленберзі, за п’ятдесят чотири кілометри на північ від Бад-Голлена. Він рушив у путь. Убрався в костюм для значущих подій. І капелюха надів святкового. Обливався, звісно, потом, але в межах пристойності. Екіпаж їхав без усяких перешкод по дорозі між пагорбів. Усе, як видавалося, йшло якнайліпше.

Те, що промовить до Анни Аншер, з’явившись перед нею, Бартлбум уявляв дуже виразно:

— Пані, я чекав на вас. Я чекав на вас багато років.

І клац — простягне їй скриньку з червоного дерева, повнісіньку листів, сотні листів, річ, через яку даси дуба від подиву та ніжності. Пречудовий був задум, що й казати. Бартлбум прокручував його подумки всю дорогу, і це змушує замислитися над тим, який складний розум мають декотрі видатні науковці та мисленники; таким, поза всяким сумнівом, був розум проф. Бартлбума, чиїй прекрасній здатності надзвичайно точно й глибоко концентруватися на певній ідеї шкодить химерно-неминуча схильність миттєво й повною мірою позбуватися будь-яких інших ідей, між собою пов’язаних, сродних і випадкових. Божевільні голови, коротше кажучи. Так, приміром, Бартлбум усю дорогу обмірковував свій досконало логічний план, але лише за сім кілометрів до Голленберґа, а точніше між селами Альцен і Бальцен, він згадав, що якщо достоту, то скриньки з червоного дерева, сповненої листів, сотнею листів, він при собі вже не мав.

Це як осяяння. Якщо розумієте, про що я.

І дійсно, Бартлбум скриньку з листами віддав Марії Луїджі Северині в день їхніх заручин. Не надто впевнено, але приніс їй усіх їх і сказав урочисто:

— Я чекав на вас. Я чекав на вас багато років.

Після десяти-дванадцяти секунд звичного гальмування Марія Луїджа витріщила очі, витягнула шию і, не ймучи віри, промовила одне простісіньке слово:

— Мене?

«Мене?», мабуть, було не тією відповіддю, про яку Бартлбум мріяв чимало років, тим паче, що пишучи ті листи, жив у самоті, налаштовуючись на якнайкраще. Тому, певна річ, він трохи розчарувався за таких обставин, і це легко зрозуміти. Саме цим пояснюється те, що згодом про ту історію з листами він ніколи не згадував, обмежуючись лише тим, щоб перевіряти, що скринька з червоного дерева досі при Марії Луїджі, хоч тільки Бог знає, чи її взагалі хтось відкривав. Трапляється й таке. Плекаєш мрії, по-своєму, як щось інтимне, а потім життя не бажає грати з тобою заодно, викидає їх, однією миттю, фразою, і все розвалюється. Трапляється. Утім, жити — справа невдячна. Доводиться змирятися. Життя не знає, що таке вдячність , якщо розумієте, до чого я веду.

Вдячність.

Та одначе.

А зараз клопіт був у тім, що була потрібна скринька, однак вона зберігалась у найгіршому місці з усіх можливих — десь у будинку Марії Луїджі. Бартлбум, зійшовши з екіпажа в Бальцені, за п’ять кілометрів до Голленберґа, переночував у готелі й наступного ранку взяв екіпаж та й подався назад, до Бад-Голлена. Почалася його одіссея. Справжнісінька одіссея, повірте мені.

Щодо Марії Луїджі він застосував звичну тактику, безпомилкову. Не попередивши, зайшов до кімнати, у якій жінка марніла, лежачи в ліжку й лікуючи нерви, без жодних преамбул мовив:

— Люба, я прийшов забрати листи.

— Вони на письмовому столі, серденько, — відповіла вона ніжненько. Потім, достеменно по двадцяти шести секундах, видала здавлений стогін і знепритомніла. А Бартлбум, певна річ, уже зник.