За кілька хвилин перед тим, як відійти, промовив таке: «Питання не в кольорах, питання в музиці розумієте? Мені знадобилося так багато часу, але зараз (стоп)».
Він був щедрим чоловіком, безперечно, наділеним величезним художнім талантом. Він був мені другом. І я його любив.
А зараз він спочиває, згідно з його беззастережним бажанням, на цвинтарі в Куартелі. За надгробок на його могилі править звичайний камінь. Цілковито білий.
Отже, усе було так. Бартлбум був на водах, на термах у Бад-Голлені, містечкові, де холоне душа, якщо розумієте, про що я. Поїхав він туди через певні розлади, які непокоїли його, проблеми з простатою, хвороба надокучлива й неприємна. Коли тебе хапає в тому місці, така болячка, справді, діймає, нічого важкого, але треба пильнувати, бо доводиться робити багацько чудних речей, ба навіть принизливих. Бартлбум їздив на води в Бад-Голлені, наприклад. Містечко, з-поміж іншого, від якого холоне душа.
Та одначе.
Перебував він там, Бартлбум, із нареченою, такою собі Марією Луїджею Севериною Гоенгайт, гарною жінкою, безсумнівно, але театрального типу, якщо ви розумієте, що я маю на увазі. Полюбляла діяти напоказ. Кортіло зазирнути їй за лаштунки, щоб подивитися, чи криється щось за цим гримом, пишномовством та рештою. Звісно, не зазираєш, але кортить. Бартлбум, ніде правди діти, заручався не надто охоче, сказати б, навпаки. Прикметна річ. Усе влаштувала одна з його тітоньок, тітка Матильда. Варто зрозуміти, що зараз він був майже в облозі в тітоньок і, відверто кажучи, залежав від них матеріально, бо сам за душею не мав ані копійки. Це тітоньки за все розраховувалися. А трапилося це внаслідок його цілковитої самовідданості науці, що пов’язувала життя Бартлбума з амбітним задумом «Енциклопедії про межі» тощо, твору величного й похвального, який, утім, заважав йому, і то цілком очевидно, виконувати свої професійні обов’язки, змушуючи його щороку полишати свою професорську посаду разом із належною на ній зарплатою своєму тимчасовому замісникові, яким, у цьому випадку, тобто протягом усіх сімнадцяти років, поки тривала ця справа, був я. Тож ви розумієте, який я вдячний йому й чому я так шаную його твір. Саме собою. Такі речі людина честі ніколи не забуває.
Та одначе.
Усе влаштувала тітонька Матильда, а Бартлбум був не здатен сильно опиратися. Його заручили. Однак він терпів через силу. І загубив трохи того блиску… ніби в нього душа помутніла, розумієте, до чого я веду. Немов він сподівався на щось інше, зовсім інше… Він не був готовий до такої буденності. Животів, не більше.
А потім одного дня в Бад-Голлені він, укупі з нареченою та простатою, пішов на прийом, витончений захід, шампанське рікою й весела музиченька. Вальс. І зустрів там ту Анну Аншер. Незвичайна то була жінка. Малювала. І, кажуть, незле. Зовсім іншої породи, ніж Марія Луїджа Северина, щоб ви зрозуміли. Вона сама зачепила його, під час святкового канкану.
— Даруйте…Чи ви той самий професор Бартлбум?
— Так.
— Я подруга Мішеля Плассона. Виявилося, що він їй тисячу разів писав, той художник, розповідаючи про Бартлбума та ще безліч речей, зокрема про його енциклопедію меж і сякетаке, і ця історія, за жінчиними словами, її цілковито вразила.
— Чарівно було б якось побачити ваш твір. Отак і сказала: нарівно. І промовила те, ледь схиливши голівоньку набік, забираючи з очей пасмо чорного, як вороняче крило, волосся. Справжня майстриня. Бартлбумові ті слова немов враз побігли в крові. Так би мовити, відобразившись аж у штанях. Щось пробурмотівши, надалі тільки те й робив, що обливався потом. Упрівав, як чорт, як треба було. І температура тут ніяким боком. Усе саме по собі траплялося.
Можливо, усе б так і скінчилось, але наступного дня, під час самотньої прогулянки, він усе прокручував у голові ту фразу й усе решту, коли це Бартлбум побачив екіпаж, один із тих гарних екіпажів із валізами й капелюшними коробками на даху. Прямував із міста. А в екіпажі, і те він зауважив чудово, сиділа вона, Анна Аншер. Беззаперечно, вона. Чорне, як воронове крило, волосся. Голівонька. Усе на місці. І реакція в штанях, достоту як і напередодні. Бартлбум збагнув. Люди пліткують, що він був із тих чоловіків, які, за потреби, вміють ухвалювати рішення самотужки, хай навіть дурні, але коли випадало, заднього ходу не давав. Повернувшись додому, склав валізи й, уже наладнавшись йти, постав нареченій Марії Луїджі Северині перед ясні очі. Вона саме вовтузилася зі щітками, стрічками й коралями.
Читать дальше