Алессандро Барікко - Море-океан

— Байдуже, і так гаразд.

Поцілувавши їй руку, розпрощався. Цілу ніч очей не стулив, але вранці сів у перший екіпаж до Бад-Голлена. Прекрасна мандрівка. Під час кожної зупинки його вітали і влаштовували свято. Такі вже вони були, ті місцеві люди, прив’язувалися, люди товариські, які не ставлять зайвих питань, приймаючи тебе зі щирим серцем. По-справжньому. Територія незугарна, що аж кров холоне, це варто зазначити, але люди там люб’язні, люди з іншого часу.

Та одначе.

З Божої ласки, Бартлбум приїхав у Бад-Голлен зі своєю скринькою з червоного дерева, листами та всіма пожитками. Повернувшись до будинку Анни Аншер, попросив, щоб про нього сповістили. Художниця саме писала натюрморт [6] Досл. «мертва природа» (фр.). : яблука, груші, фазани, те і се, фазани, певна річ, мертві, мертву природу, як годиться. Голівоньку ледве схиливши вбік. А волосся кольору воронового крила обрамляло її дивовижне личко. Якби стояло там піаніно, сумнівів не лишилося 6, що то була інша, та, що з Голленберґа. Утім, це була вона, з Бад-Голлена. Викапані, присягаюсь. Дивовижно, на що здатна природа, коли береться до справи старанно. Неймовірно. Справді.

— Професоре Бартлбуме, яка несподіванка! — скрикнула Анна.

— Добридень, панно Аншер, — відповів він, поспіхом додавши: — Анна Аншер, адже так?

— Так, а що?

Професор Бартлбум хотів діяти напевне. Бо всяке трапляється.

— Що вас привело аж сюди, щоб ощасливити мене своїм візитом?

— Оце, — відповів серйозно Бартлбум, ставлячи перед нею скриньку з червоного дерева й відкриваючи її. — Я чекав на вас. Я чекав на вас багато років.

Художниця, простягнувши руку, різко закрила скриньку.

— Перше, ніж наша розмова триватиме, мабуть, я маю повідомити вам, професоре Бартлбуме, одну річ.

— Що хочеш, кохана моя.

— Я заручена.

— Та невже?

— Я заручилася шість днів тому з молодшим лейтенантом Ґаллеґою.

— Прекрасний вибір.

— Дякую.

Подумки Бартлбум повернувся на шість днів назад. Цього дня він приїхав з Рульцена у Кольцен, де заночував, щоб потім рушити в Альцен. Десь посеред його поневірянь. Шість днів. Шість жалюгідних днів. У дужках примітка: цей Ґаллеґа — справжній паразит, якщо ви мене розумієте, нікчемне створіння, у певному сенсі навіть отруйний. Покарання. Справжнісіньке. Покарання.

— Чи хочете зараз, щоб ми говорили далі?

— Гадаю, це вже недоречно, — відповів Бартлбум, забираючи скриньку з червоного дерева.

Дорогою, повертаючись у свій готель, професор намагався холоднокровно проаналізувати ситуацію й дійшов висновку, що варіантів усього два (випадок, варто зазначити, який повторюється з певною регулярністю, адже загалом варіантів є два, й лише зрідка три): або це лише прикра перепона, а тому йому слід викликати на дуель згаданого молодшого лейтенанта Ґаллеґу й прибрати його зі свого шляху, або це очевидний знак долі, милостивої долі, але тоді він має якнайскоріше повернутися в Голленберґ і побратися з Елізабеттою Аншер, незабутньою піаністкою. До слова, Бартлбум ненавидів двобої. Просто не терпів їх.

«Мертві фазани…» — згадав він, трохи гидуючи. І вирішив поїхати. Сівши на своє місце в найпершому ранковому екіпажі, повернув на шлях до Голленберґа. У безтурботному гуморі він добродушно й прихильно приймав вияви радісної любові, які одні за одними виказували йому мешканці Поцеля, Кольцена, Тоцера, Рульцена, Пальцена, Альцена, Бальцена й Фацеля. Милі люди, як я вже казав. Надвечір, у бездоганному костюмі зі скринькою із червоного дерева, він явився в дім Аншерів.

— Будьте ласкаві покликати панну Елізабетту, — промовив він урочисто до слуги, який відчинив двері.

— Її немає, пане. Вона сьогодні вранці поїхала до Бад-Голлена.

Неймовірно.

Чоловік іншого морального та культурного виховання, либонь, розвернувся і скочив у перший же екіпаж до Бад-Голлена. Людина слабшого психічного та нервового гарту, мабуть, кинулася б у більш сороміцькі вияви свого остаточного й невиліковного відчаю. Проте Бартлбум був чоловіком чесним і справедливим, з тих, що мають певний стиль, коли йдеться про те, як витримувати примхи долі.

Бартлбум почав сміятися.

Реготати, просто щоб аж живіт репався, аж загинався втроє зі сміху, годі було й спинити його, аж до сліз, справжнє видовище, сміх вавилонський, океанічний, апокаліптичний, невпинний сміх. Слуги в будинку Аншерів не знали вже, чим зарадити, він ніяк не вгамовувався, ні по-доброму, ні по-поганому, так і репався зо сміху, він, ніякове дійство, а понад усе — заразливе, знаєте ж, починає один, а потім і всі за ним слідом; такий закон нападу сміху, це ніби епідемія чуми, хочеш залишатися серйозним, але не можеш, невпинна річ, і нічого не вдієш; не стримувались один за одним слуги, хоч не мали з чого сміятися, навпаки, мали б занепокоїтися через бентежну ситуацію, якщо не сказати драматичну, але падали один по одному, регочучи, як божевільні, так і всцятися можна, якщо ви мене розумієте, всцятися можна, якщо не пильнуватимеш. Зрештою відвели його в ліжко. Реготав і лежачи, та ще й з яким запалом, якою щедрістю, диво, справді, схлипуючи та плачучи й задихаючись, але невпинно реготав, дивовижно, справді. За півгодини він досі реготав у ліжку. Не спинившись ані на хвилину. Слуги вже знесилилися, тікали з оселі, аби більше не чути того радісного та заразливого плачу, намагаючись утекти, животи їм боліли від такого нестримного реготу, вони намагалися врятуватись, і це зрозуміло, адже це вже обернулося на питання життя та смерті. Неймовірно. А відтак раптом Бартлбум без попередження спинився, мов механізм, який затнувся, несподівано ставши серйозним, розвернувся й, зловивши слугу, який був напохваті, дуже серйозно в нього спитав: