Алессандро Барікко - Море-океан

— Тома. Тома вмів писати.

— Перепрошую?

— Ні, нічого.

— Отож загалом, здається, у цьому щоденникові оповідають про речі… які певною мірою… спантеличують, скажімо… коротше кажучи, та розповідь дещо різниться від вашої й того, що інші…

— І читав. Книжки. Умів читати й писати.

— На Бога, чи ви мене вислухаєте?

— Слухаю?

— Зрозумійте, звести на людину справжнісінький наклеп — дрібниця… яка може вас знищити… тому я питаю, чи ви ладні витратити певну суму грошей, ви ж мене розумієте, адже від наклепу більше немає способу захиститися, з іншого боку, краще позатуляти роти, перше ніж… Савіньї! Куди ви в біса йдете? Савіньї! Зважте, зараз не час ображатись, я радив вам задля вашого ж добра, я ж знаюся на…

— Ваші свідчення були для нас дуже цінними, лікарю Савіньї. Суд вдячний вам, прошу, сідайте.

— Лікарю Савіньї…

— Так, даруйте, я хотів…

— Хочете щось додати?

— Ні… чи то пак… тільки одне… Я хотів сказати, що… море, воно відрізняється… не можна судити про те, що трапляється там, у морі… море, то зовсім інша річ.

— Лікарю, ми в трибуналі Королівського Флоту: ми чудово розуміємо, що таке море.

— Невже?

— Повірте, читати вашу книжечку було захопливо… навіть занадто захопливо для такої літньої пані, як я…

— Маркізо, пусте…

— Це щира правда, пане Савіньї, ваша книга така… як би це сказати… реалістична, ось, читаючи, я уявляла себе на тому плоту, посеред моря, аж мороз поза шкірою…

— Ви мені лестите, Маркізо.

— Ні, ні… ця книжка справді…

— Добридень, лікарю Савіньї.

— Адель…

— Адель, донечко, не годиться змушувати таку зайняту людину, як пан лікар чекати так довго…

— О, я впевнена, що вона вас замучила тисячами питань про ваші пригоди, адже так, Савіньї?

— Розмова з вашою матір’ю мені за втіху.

— Ще трішки, й уже б навіть чай замерз.

— Ви дивовижні, Адель.

— Дякую.

— Ще чашечку, лікарю?

— У нього були темні очі?

— Так.

— Високої статури, волосся чорне, пряме…

— Зав’язане на потилиці, пане.

— Моряк?

— Скидалося на те. Але вдягнений був… по-звичайному, сказати б елегантно.

— І не сказав, як звати.

— Ні. Сказав тільки, що повернеться.

— Повернеться?

— Ми знайшли його в готелі біля річки… випадково… шукали двох дезертирів, а знайшли його… каже, що його звуть Філіпом.

— І не намагався втекти?

— Ні. Заперечував, прагнув знати, чому ми його забираємо… звичайні речі… Сюди, Савіньї.

— А ви що відповіли?

— Нічого. У наш час поліція не мусить пояснювати, чому кидає чоловіка за ґрати. Звісно, довго утримувати його не зможемо, якщо не знайдемо слушної причини… але ж ви про це подбаєте, хіба ні?

— Звісно.

— Ось, ходіть. Ні, сильно не висовуйтесь. Отам, бачите його? Передостанній у ряду.

— Той, що зіперся об стіну…

— Так. Це він?

— Боюся, що ні.

— Не він?

— Ні, мені прикро.

— Але ж за описом збігається, такий самісінький.

— Такий самий, однак не він.

— Савіньї… послухайте-но мене… Може, ви й герой у Королівстві, може, усі міністри у світі вам друзі, але той чоловік унизу вже четвертий, якого…

— Пусте, ви й так уже чимало зробили.

— Ні, послухайте. Ми його ніколи не знайдемо, того чоловіка, і знаєте чому? Бо чоловік той помер. Він утік із обшарпаної лікарні в якомусь мерзенному кутку Африки, пробігши кілька кілометрів по пекельній пустелі, а потім спікся на сонці до смерті. Гаплик. Цей чоловік зараз на іншому кінці світу загниває в купі піску.

— Той чоловік зараз у цьому місті й ось-ось до мене добереться. Погляньте на це.

— Лист?

— Два дні тому хтось підкинув його мені під двері. Читайте, прочитайте, ну ж бо…

— Одне слово…

— Але дуже промовисте, хіба ні?

— Тома…

— Тома. Ваша правда, Пасторе. Ви не знайдете його ніколи, того чоловіка. Утім, не тому, що він помер. А тому, що живий. Він живіший за нас двох укупі. Живий, як звірі, що полюють.

— Савіньї, я запевняю вас, що…

— Він живий. І на відміну від мене має чудову причину, щоб таким і лишатись.

— Але ж це божевілля, Савіньї! Такий видатний лікар, як ви, знаменитість, тепер… саме коли двері Академії перед вами розчинилися настіж… Ви ж добре усвідомлюєте, що ваше дослідження про вплив голоду та спраги… загалом, і хоч мені воно здається радше романтичним, аніж науковим…

— Бароне…

— …проте, воно дуже вразило моїх колег, я тішуся за вас, Академія прихиляється перед вашим шармом і… і вашим… болем, який довелося вам пережити… я можу зрозуміти… а ось чого зовсім не збагну, так це чому ви втовкмачили собі в голову саме зараз поїхати в Богом забутий глухий закуток, щоб бути, чуєте, послухайте, провінційним лікарем , чи я правильно вас зрозумів?