Алессандро Барікко - Море-океан

— Так, бароне.

— А, вітаю… немає в цьому місті лікаря, який би не хотів, та що там, який би не мріяв мати славу й майбутнє, як у вас, а ви що надумали? Їхати практикувати в село… що ж то за село, га?

— За містом.

— Це я втямив, але де саме?

— Далеко.

— Чи я маю подумати, що ви не хочете казати де?

— Така моя воля, бароне.

— Нісенітниці. Ви важка людина, Савіньї, ви поводитесь обурливо, нерозумно, бридко. Я не можу знайти жодного гідного виправдання вашій непростимій поведінці й… й… нічого більше не спадає на думку: ви божевільний!

— Навпаки, я не хочу ним стати, бароне.

— Ось… то Шарбонн… бачите, там, унизу?

— Бачу.

— Чудове містечко. Вам там буде добре.

— Звісно.

— Збадьоріться, лікарю… отак. Потримайте це хвильку, отак… Ви марили цілу ніч, маєте чимось зарадити…

— Я ж казав, що не треба було затримуватися, Марі.

— Що це ви робите?.. Чи не встати надумали?..

— Певно, що хочу підвестися…

— Але ж не можна…

— Марі, я тут лікар.

— Так, але ж ви себе не бачили… цієї ночі вам було зле, справді, ви скидалися на божевільного, розмовляли з привидами, кричали…

— Кричав?

— Сердились на море.

— Ааа, знову?

— У вас багато лихих спогадів, лікарю. А погані спогади псують життя.

— Це погане життя псує спогади, Маріє.

— Але ж ви не поганий.

— Я накоїв усякого. Страшних речей накоїв.

— Чому?

— Бо вони страшні. Ніхто такого не пробачить. Мене за них не пробачили.

— Не треба більше про це згадувати…

— А ще страшніше ось що: знаю, що якби я сьогодні повернуся туди, то вчинив би так само.

— Припиніть, лікарю…

— Я знаю, що зробив би те саме, точнісінько те ж саме. Хіба це не страхіття?

— Лікарю, благаю…

— Хіба це не страхіття?

— Ночі знову стають прохолодними…

— Так.

— Я б хотів провести вас додому, лікарю, але не хочу залишати на самоті дружину…

— Не треба, не клопочіться.

— Однак… та хочу, щоб ви знали, що я залюбки з вами розмовляю.

— Навзаєм.

— А знаєте, коли ви приїхали торік, люди казали, що ви…

— Гордий та пихатий столичний лікар…

— Так, приблизно. Люди в нас тут підозріливі. Часом доходять дивних висновків.

— А знаєте, що мені розповідали про вас?

— Що я заможний.

— Еге.

— І мовчазний.

— Так. А ще — що ви добра людина.

— Я ж вам казав: часом люди дивних доходять висновків.

— Кумедно. Мріяти про те, щоб жити тут. Такому, як я… пихатому столичному лікареві… Мріяти тут постаріти.

— Мені ви здаєтеся ще замолодим, щоб розмірковувати, де постаріти, хіба ні?

— Може, ваша правда. Утім, це місце так далеко від усього… Часом я питаю себе, чи знайдеться щось таке, що змусить мене покинути цю місцину.

— Не думайте про це. Якщо й випаде покинути нас, то лише через щось дивовижне. А як ні, то це містечко радо буде вашою домівкою.

— Така честь — чути ці слова особисто від мера…

— Ет, не нагадуйте мені про це…

— А зараз мені вже, дійсно, час.

— Звісно. Та приходьте знову, коли забажаєте. Для мене це втіха. І моя дружина дуже радітиме.

— Неодмінно прийду.

— Отже, добраніч, лікарю Савіньї.

— Добраніч, пане Деверіа.

Як сонце закотилося за вечірній пруг, він іще багато годин не спав. Останнє безневинне надвечір’я в цілому житті.

Потім, вийшовши з номеру, тихо рушив коридором, спинившись напроти останніх дверей. Не замикають дверей у готелі «Альмаєр».

Одна рука на руків’ї, а в другій тримає маленький підсвічник. Миттєвості як голки. Двері розчинилися безшумно. Тиша й пітьма в кімнаті.

Увійшов, поставив підсвічник на письмовий стіл, зачинив за собою двері. Пружина в засуві клацнула в нічній тиші: у напівтіні під укривалами щось заворушилося.

Підійшовши до ліжка, промовив:

— Усе скінчено, Савіньї.

Одне речення, як удар шаблі. Савіньї рвучко скочив у ліжку, затремтівши від жаху, немов ударений батогом. Нишпорив поглядом у теплому світлі кількох свічок, побачив лезо ножа й незворушне обличчя чоловіка, яке багато років намагався забути.

— Тома…

Енн Деверіа поглянула на нього спантеличено. Підвелася, спершись на лікоть, й обвела поглядом кімнату, нічого не розуміючи, знову шукала обличчя свого коханця, припала до нього.

— Що відбувається, Андре?

Він і далі дивився перед себе, нажахано.

— Тома, спинися, ти божевільний…

Але чоловік не спинився. Підійшовши до ліжка ближче, здійняв ножа й люто його опустив раз, двічі, тричі. Укривала просякли кров’ю.