Алессандро Барікко - Море-океан

Біг до Бога, що тут скажеш.

Дуд усміхнувся.

— Закінчив.

Поруч сидів Дітц, той, що створює сни, а потім тобі їх дарує.

— Чи схибнувся, чи закінчив.

По обіді всі на березі моря, кидають пласкі камінці, щоб вони скакали по воді, кидають круглі камінці, щоб почути потім «бульк». Усі сиділи: Дуд, який саме для цього зліз зі свого підвіконня, Дітц, що дарує сни, Дол, що виглядав для Плассона чимало кораблів. І Діра з ними. І та дівчинка-красуня, яка спала в ліжку Енн Деверіа, хтозна, як її звати. Усі там: кидають камінчики у воду й слухають чоловіка, який щойно вийшов із сьомої кімнати. Тихо-тихо він розповідав.

— Маєте зараз уявити двох, які кохають одне одного… кохають одне одного. А він має їхати. Він моряк. Він відпливає в довгу мандрівку, в море. Тож вона вишиває власноруч шовкову хустинку… вишиває на ній своє ім’я.

— Джун.

— Джун. Вона вишиває ім’я червоною ниткою. І міркує: він носитиме її завжди при собі, і це захистить його від небезпек, від бурі, від хвороб…

— Від величезних риб.

— … від величезних риб.

— Від рибки-бананки [7] Посилання на однойменний твір Д. Селінджера. .

— …від усього. Вона в цьому впевнена. Однак вона віддає хустинку не відразу, ні. Спочатку вона несе її до церкви в рідному селі й каже священику таке: мусите для мене її благословити. Вона має захищати моє кохання, тож ви повинні її благословити. Отож священик кладе хустинку перед собою, схилившись над нею, пальцем виводить на ній хрест. Промовляє якісь слова дивною мовою, малюючи пальцем на хустинці хрест. Уявили? Малесенький жест. Хусточка, палець, слова священика, жіночі очі, що всміхаються. Добренько бачите все в голові?

— Так.

— А зараз уявіть таке. Корабель. Великий. Ось-ось відпливе.

— Корабель, на якому відпливе той моряк?

— Ні. Інший корабель. Але він теж відпливає незабаром. Його добре вимили. Гойдається на хвилях у порту. А попереду в нього кілометри й кілометри моря, яке чекає на нього, нестримно могутнього моря, моря шаленого, яке, може, буде до нього ласкавим, а може, розкришивши його у своїх долонях, проковтне, хтозна. Ніхто про це не говорить, але всі знають, яким сильним є море. Отже, на цей корабель сходить чоловічок, зодягнений у чорне. Усі моряки зібралися на верхній палубі: з родинами, жінками, дітьми, матерями, всі гуртом, стоять мовчки. Чоловічок крокує кораблем, бормочучи щось півголосом. Іде аж до носу, відтак повертається назад, повільно обминає такелаж, згорнуті вітрила, барила, сітки. Без угаву мурмоче щось дивне, сам до себе, і немає ані закутку на кораблі, у який він не заходить. Нарешті, спиняється посеред палуби. І стає навколішки. Опустивши голову, і далі буркотить цією дивною мовою, і здається, що він розмовляє з кораблем, щось йому розповідаючи. Потім несподівано замовкає і рукою повільно малює знак хреста на дерев’яних дошках. Знак хреста. І тоді всі озирнулися на море, з переможним поглядом, адже знають, що цей корабель повернеться, це благословенний корабель, який, кинувши виклик морю, здолає його, тепер ніщо не завдасть йому шкоди. Це благословенний корабель.

Діти навіть припинили кидати камінці уводу. Не ворушилися, слухаючи. Сидячи на піску всі п’ятеро, а навколо, на кілометри — нікого.

— То як, добре збагнули?

— Так.

— Бачите все перед своїми очима?

— Так.

— А тепер пильнуйте. Бо зараз починається найважче. Стариган. З білою-білою шкірою, худорлявими руками, насилу йде, повільно. Іде вгору центральною вулицею містечка. А за ним слідом — сотні й сотні людей, усі місцеві мешканці, крокують вервечкою, співаючи, ошатно вбрані, прийшли всі до одного. Стариган не спиняє крок, здається, що він ще сам, сам-один.

Дістався крайніх будиночків у містечку, але не спинився. Він такий старий, що в нього тремтять руки й трохи тремтить голова. Проте він дивиться перед собою спокійно, не зупиняючись, навіть коли починається морське узбережжя, прослизає між човнами, витягнутими на берег, іде хитаючись, здається, ніби з хвилини на хвилину впаде, одначе він так і не падає. А за ним усі решта, за кілька метрів від нього, але не відстають. Сотні й сотні людей. Старий крокує узбережжям, і йти йому ще важче, але то байдуже, він не хоче спинятись і, йдучи без упину, доходить аж до самого моря. Море. Пісні стихли, люди поставали за кілька метрів від берега. Зараз він наче ще більш самотній, той стариган, робить крок за кроком, повільно заходячи в море, він сам-один, у море. На кілька кроків, поки вода не дістає йому до колін, зношений одяг липне до тіла, а ноги — худі-худі, кості й шкура. Хвиля повзе вперед і назад, а він такий тендітний, що здається тобі, що його ось-ось віднесе морем. Аж ні, стоїть незворушно, ніби встромлений у воду, дивиться перед собою, не зводячи очей. Зазирає просто у вічі морю. Тиша. Ніщо не ворухнеться навколо. Люди затамовують подих. Чари.