Алессандро Барікко - Море-океан

Годі й казати, що він навіть помер по-своєму. Без надмірної театральності, тихцем. Якось ліг у ліжко, бо почувався недобре, а за тиждень — догорів. Ніхто збагнути навіть не міг, чи він страждав тими днями, я питав його, але він тільки просив, щоб ми не журилися через цю дрібничку. Не любив він завдавати клопоту. Лиш одного разу спитав мене, чи міг би я повісити йому одну з картин його улюбленого друга-художника, щоб вона висіла на стіні просто напроти ліжка. Ця історія з колекцією картин Плассона теж була неймовірною. Вони всі були майже цілковито білі, повірте. Та Бартлбум ними дуже дорожив. Навіть та, яку я йому повісив, коли він тоді попросив, була біла, цілковито біла, а він обрав її з-поміж решти, а я повісив її там, де він із ліжка міг добре бачити її. Картина була геть-чисто біла, присягаюсь. Але він споглядав її, милувався знов і знов, крутив її перед очима, так би мовити.

— Море… — говорив тихо.

Помер рано-вранці. Заплющив очі й більше не розплющив. Просто.

Не знаю. Є люди, які вмирають, але, за всієї поваги, ти нічого не втрачаєш. А він був одним із тих, чию відсутність відчуваєш одразу. Ніби увесь світ день у день важчає. Можливо, що вся наша планета й усе, що є на ній, тримається в повітрі лише завдяки тому, що є безліч Бартлбумів у світі, які це все підтримують. Своєю легкістю. Вони не схожі на героїв, але завдяки їм наш човен тримається на плаву. Така їхня природа. Бартлбум мав таку природу. Так би мовити, він був із тих, хто міг якоїсь днини, перестрівши тебе дорогою, взяти під руку й по великому секрету зізнатися:

— Одного разу я бачив янголів. Вони стояли на березі моря.

Хоч у Бога він не вірив, адже був науковцем і до всього, що стосується церкви, прихильності не мав, якщо розумієте, про що я. Але бачив янголів. І розповідав тобі про це. Узявши тебе під руку, у якийсь звичайнісінький день, перестрівши на дорозі, з подивом в очах зізнавався:

— Одного разу я бачив янголів.

Хіба можна не любити таку людину?

— Отже, ви залишаєте нас, лікарю Савіньї…

— Так, пане.

— Ви вирішили повернутися до Франції?

— Вирішив.

— Мабуть, нелегко вам буде… тобто люди цікавитимуться, газети, політики… Гадаю, почалося справжнє полювання на тих, хто вижив на тому плоту…

— Мене вже застерігали.

— Цей випадок набув майже загальнонаціональної ваги. Трапляється, якщо встряє політика…

— Рано чи пізно, побачите, усі забудуть про цю історію.

— Безсумнівно, любий Савіньї. Візьміть, це папери для вашої посадки.

— Я вам багато чим завдячую, капітане.

— Не треба так казати.

— А вашому лікареві я, либонь, завдячую життям… він творив дива.

— Савіньї, якщо почнемо лічити дива в цій історії, їм кінця-краю не буде. Ідіть. І хай вам щастить.

— Дякую, капітане… А, ще одне.

— Слухаю.

— Той… той стерновий… Тома… кажуть, він утік з лікарні….

— Так, це дивна історія. Звісно, у нас такого б не трапилось, але там, у цивільній лікарні, ви ж добре знаєте, як…

— Звісно, і що — про нього нічого не відомо?

— Ні, наразі нічого. Та він, мабуть, недалеко втік, зважаючи на його стан. Найімовірніше, помер десь.

— Помер?

— Ну, це найменше, що спадає на гадку, коли думаєш про того, хто…ох, даруйте: це, певно, ваш друг?

— Це неважко, мабуть, Савіньї, вам треба лише повторити те, що ви написали у своїх мемуарах. До речі, ви, певно, заробили цілий статок, га? На своїй книжечці… у салонах тільки її й читають…

— Я спитав, чи я дійсно мушу заходити до судової зали.

— Та, ні, не те, щоб це необхідно, але це паскудний процес, за нами вся Країна спостерігає, добре не попрацюєш… усе за законом… нісенітниця…

— Шомаре теж буде…

— Звісно, буде… хоче захищати сам себе, він… але у нього жодних шансів, нуль, народ прагне його голову, і він її отримає.

— То була не лише його вина.

— Це байдуже, Савіньї. Він був капітаном. Він завів «Альянс» у ту трясовину, він ухвалив рішення його покинути й він-таки, задля ефектного кінця, пустив вас у відкрите море в тій чортовій пастці…

— Гаразд, гаразд, пусте. Побачимося в судовій залі.

— Це зовсім інша річ…

— Пустіть мене, Парпею.

— Адвокат Парпей, дякую.

— Прощавайте.

— Ні, ви не можете піти.

— Що ще?

— А-а, ще одна прикрість… дрібничка, але ж знаєте, краще пильнувати… загалом, ходять чутки, ніби хтось вів… скажімо так, щоденник, щось на взір щоденника, перебуваючи в той час на плоті… здається, він був моряком, отож це вже свідчить про серйозність справи… уявіть собі моряка, який вміє писати , звісно, нісенітниця, та хай там як, видається, що один із тих, хто вцілів…