Алессандро Барікко - Море-океан

Найперше — моє ім’я, друге — ті очі, третє — думка, четверте — ніч,

що спадає, п’яте — змучені тіла, застряглі поміж дошками плоту, чоловік, який, як ганчірка, висить на палі, що прохромила йому наскрізь груди, утримуючи його тепер на плаву, гойдаючись на морі, що витанцьовує, у променях нового дня, які освітлюють тіла тих, кого в темряві вбило море, знімаючи їх одного за одним із шибениці, повертаючи їх у море, що їх поглинає звідусіль, а навколо — ні грудки землі, ані човника на обрії, нічого; і в цьому всипаному трупами пейзажі в безвісті вигулькує чоловік, продираючись поміж іншими, не промовляючи ані слова, пірнає у воду й починає пливти, відпливаючи , просто, а решта, побачивши його, сунуть слідом, а дехто, на правду, навіть не пливе, кидаються просто в море, у якому, не ворушачись, зникають (і навіть приємно на них дивитися), вони обіймаються, перше, ніж віддатися морю (сльози на обличчях нежданих людей), а потім кидаються в море, щосили вдихаючи солону воду у свої легені, яка спалює геть усе всередині, усе — і ніхто їх не спиняє, ніхто…

Найперше — моє ім’я, друге — ті очі, третє — думка, четверте — ніч,

що спадає, п’яте — змучені тіла, шосте — голод — голод, що наростає всередині, угризається в горло, потім спадає на очі, п’ять бочок вина й один мішечок хлібців — каже Корреар, картограф: У нас нічого не вийде — люди дивляться один на одного, шпигують, це мить, щоб вирішити, як будемо битись, якщо доведеться битися, каже Льорьо, перший офіцер: порція на душу, по два кухлі вина та одному хлібцю, може, це через сонячне сяйво чи море, що ліниво гойдається, чи через слова, які карбує Льорьо, сидячи біля бочки з вином: Ми врятуємося через ненависть, яку випещуємо до тих, хто покинув нас, і врешті повернемося, щоб поглянути їм у вічі, й вони більше не зможуть спати, ані жити, ані втекти від прокляття, яким ми станемо для них, ми, живі, для них, яких щодня до віку вбиватиме почуття провини, може, це те мовчазне світло або море, що поволі коливається, як передих, але відбувається те, що люди мовчать, і розпач стає покірністю, порядком і спокоєм — і простягнуть один за одним до нас свої руки, і наші руки, по одній порції на кожного — майже божевілля, це вам не дрібничка — у самому серці моря більше від сотні людей, розбитих, пропащих, переможених, вишиковуються рівними лавами, досконала картина в усеосяжному хаосі в череві моря, щоб вижити, мовчки, з нелюдським терпінням і нелюдським мисленням…

Найперше — моє ім’я, друге — ті очі, третє — думка, четверте — ніч,

що спадає, п’яте — змучені тіла, шосте — голод, сьоме — жах, що насунеться ніч, — знову ніч — жах, лють, кров, смерть, ненависть, смердючий жах. Вони заволоділи бочкою, а ними заволоділо вино. У місячнім сяйві чоловік сильними ударами рубає мотузки, що зв’язують колоди плоту, офіцер намагається спинити його, усі кидаються на чоловіка, б’ють його ножами, він скривавлений повертається до нас, ми витягуємо шаблі та рушниці, зникає місячне сяйво за хмарами, усе незбагненно, мить, що триває вічно, невидима хвиля тіл, криків, зброї захлинає нас, сліпий відчай, що прагне смерті, миттєвість — і всьому кінець, ненависть, яка шукає ворога, негайно, щоб затягти в пекло; й у світлі, що, виблиснувши, зникає, пригадую, як ті тіла бігли на наші шаблі, як тріскотіли постріли з рушниць, і кров бризкала з ран, і ступні, що сковзали по головах, защемлених між дошками плоту, і тих нещасних, які повзли до когось із нас, тягнучи понівечені ноги, й, уже беззбройними, кусали нам ноги та, вчепившись, чекали, поки одним ударом леза їх розітне, і зрештою, пригадую, як двоє наших сконали, буквально загризені нелюдом, що повстав нізвідки посеред ночі, та як десятки з них розідрали й задушили, як повзли вони по плоту, мов загіпнотизовані, дивлячись на своє каліцтво, закликаючи святих, водночас прикладаючи руки до ран на наших тілах, щоб випустити нам нутрощі; пригадую, як на мене накинувся чоловік, схопив мене за горло й, намагаючись мене задушити, ні на мить не змовкаючи, виє «пощади, пощади, пощади», абсурдне видовище, у його руках моє життя, а його життя на кінчику моєї шаблі, що врешті розтинає йому бік, а потім черево, і слідом горло, і, нарешті, відтинає голову, яка скочується у воду, а відтак знову вертається в те криваве місиво, що ще лишилося, збрижене на дошках плоту, нікчемне опудало, у якому купається моя шабля раз, два, три, чотири, п’ять разів…

Найперше — моє ім’я, друге — ті очі, третє — думка, четверте — ніч,