Алессандро Барікко - Море-океан

— Вони ж далеко пропливають, пане Плассоне.

— Чому?

— Бояться кроків диявола.

— Тобто?

— Підводних скель. Тут повсюдно вздовж берега скелі. Вони заледве визирають із моря і не завжди помітні. Тому кораблі пропливають якнайдалі.

— Скель іще нам бракувало.

— Їх тут диявол понаставляв.

— Невже, Доле?

— Правду кажу! Бачте, диявол живе внизу, на острові Табі. Отож якось одна дівчинка, справжня святенниця, сівши в човен, веслувала три ночі й три дні, поки не дісталася на острів. Краса надзвичайна.

— Острів чи святенниця?

— Дівчинка.

— Еге.

— Така прекрасна, що як нечистий її побачив, до смерті злякався. Гнав її геть, але вона й на міліметр не відійшла. Просто стояла й дивилась на нього. Допоки одного дня диявол уже справді не мож більше…

— Міг.

— Не міг більше терпіти й, репетуючи, біг та й біг без упину вглиб моря, аж поки не зник, і ніхто його більше не бачив.

— А скелі тут яким боком?

— Ще й яким, адже на кожнім кроці, що його робив чорт, тікаючи, з моря виринала скеля. Хай де ступить ногою — бац — і вилазить скеля. Вони досі там. Кроки диявола.

— Чудова розповідь.

— Чудова.

— Нічого не бачиш?

— Ні.

Тиша.

— Ми тут цілий день стоятимемо?

— Так.

Тиша.

— Мені більше подобалося, коли я припливав забрати вас надвечір на човні.

— Не відвертайся, Доле.

— Ви могли би написати для них поему, отче Плюшу.

— Гадаєте, чайки моляться?

— Аякже. Надто, коли ось-ось помруть.

— А ви коли-небудь молитеся, Бартлбуме? Бартлбум поправляє вовняну шапочку на голові.

— Колись молився. А потім підрахував. За вісім років я дозволив собі попросити у Всемогутнього дві речі. Результат: моя сестра померла, а жінку, з якою візьму шлюб, мені ще треба знайти. Тепер молюся набагато менше.

— Я не вірю, що…

— Цифри — промовисті, отче Плюшу. А решта — то все поезія.

— Отож-бо. От якби ми були дещо…

— Не ускладнюйте, отче Плюшу. Питання просте. Ви справді вірите, що Бог існує?

— Ну, зараз «існувати» видається трохи перебільшенням, але вважаю, що Він є, саме так, звісно, по-своєму, але є.

— А в чому відмінність?

— Відмінність є, Бартлбуме, ще і як є. От, скажімо, ця історія з сьомою кімнатою… так, історія про чоловіка в готелі, який ніколи з номеру не виходить і все таке, га?

— Гаразд.

— Його ж ніхто ніколи не бачив. Здається, він їсть. Але ж це, можливо, фокус. Може, його й немає. Вигадка Діри. Утім, попри все, для нас він є. Увечері в тому вікні світиться, і час від часу звідти долинає шум, ви ж самі, я бачив вас, коли минаєте кімнату, уповільнюєте крок, намагаючись зазирнути, підслухати щось… Для нас цей чоловік — є.

— Та це ж неправда, та він ще й навіжений, він…

— Не навіжений, Бартлбуме. Діра каже, що він шляхетний, справжній пан. Каже, що просто має таємницю та й по всьому, але він цілком нормальна людина.

— І Ви вірите?

— Я гадки не маю, хто він і чи він існує , але знаю, що він є. Для мене він є. І він наляканий.

— Наляканий?

Бартлбум захитав головою.

— Чим?

— Хіба ви не йдете на узбережжя?

— Не йду.

— Ви не гуляєте, не пишете, не малюєте картин, не розмовляєте, не ставите питань. Ви чекаєте, адже так?

— Так.

— А чому? Чому не зробите те, що маєте — та й по всьому?

Адамс підводить очі на дівчинку, яка вміє розмовляти голосом дорослої жінки, коли хоче, і в цю мить вона хоче.

— У тисячі різноманітних місцин світу я бачив такі самісінькі готелі, як цей. Чи то пак: я бачив цей готель у тисячі різноманітних місць у світі. Та сама самотність, ті самі барви, ті самі пахощі, та сама тиша. Люди приїздять — і час зупиняється. Для когось це, мабуть, схоже на щастя, хіба ні?

— Для когось.

— Якби я міг повернутися назад, я б обрав саме це: мешкати перед морем.

Тиша.

— Перед.

Тиша.

— Адамс…

Тиша.

— Припиніть очікувати. Не так уже й важко вбити когось.

— Як гадаєш, я там помру?

— У Дашенбаху?

— Коли мене опустять у море.

— Та ти що…

— Ну ж бо, скажи мені правду, отче Плюшу, не жартуй.

— Не помреш, присягаюся, не помреш.

— А ти як знаєш?

— Знаю.

— Уф!

— Мені наснилося.

— Наснилося…

— Тож послухай-но мене. Якось увечері вкладаюся спати, лягаю під простирадла, уже хотів вимкнути світло, аж тут бачу, як розчиняються двері й заходить хлопчик. Я гадав, що то обслуга абощо. А він, підійшовши, каже до мене: «Чи є щось таке, отче Плюшу, що ви б сьогодні хотіли бачити вві сні?» — Отак. А я йому: «Графиню Вермеєр, яка купається».