Алессандро Барікко - Море-океан

— Як на мене — то вірші.

— Не зовсім.

— Проте ви майже вгадали.

— Пісні?

— Ні.

— Ну ж бо, отче Плюшу, не змушуйте вас умовляти…

— Ось, саме так. Це…

— Саме так що?

— Та ні, я кажу щодо вмовлянь…

— І не кажіть, що…

— Молитви. Це молитви.

— Молитви?

— Оце так…

— Та в отця Плюша не такі молитви, як решта…

— А мені це видається пречудовим задумом. Мені завжди здавалося, що нам бракує молитовника.

— Бартлбуме, науковцю не слід молитися, а якщо це справжній науковець, він не повинен навіть думати про те, щоб… (стоп)

— Навпаки! Саме через те, що ми вивчаємо природу, оскільки природа — є не що інше, як дзеркало…

— Він написав чудову молитву про лікаря. Він же теж науковець, хіба ні?

— Як це «про лікаря»?

— Вона називається «Молитва лікаря, який рятує хворого, й у мить, коли той підводиться одужавши, лікар почувається безмірно втомленим».

— Як?

— Це ж не назва для молитви.

— Я ж вам кажу, що отець Плюш складає не такі молитви, як зазвичай.

— Чи вони всі так називаються?

— Ну, деякі я назвав коротше, але задум саме такий.

— Розкажіть нам про інші молитви, отче Плюшу…

— О, то тепер ви цікавитеся молитвами, га, Плассоне?

— Не знаю… є «Молитва за хлопчика, який не може вимовляти літеру “р”», або «Молитва чоловіка, що падає з урвища й не хоче вмирати»…

— Неймовірно…

— Ну, звісно, вона дуже коротка, лише кілька слів, або «Молитва старого, у якого тремтять руки»… тощо.

— Виняткова річ!

— І скільки ж ви їх написали?

— Небагато… Їх нелегко писати, часом кортить, але якщо бракує натхнення…

— Та ж приблизно скільки?

— Сьогодні наразі їх… 9502.

— Неможливо…

— Божевілля…

— Чорт, Бартлбуме, порівняно з цим ваша «Енциклопедія» — зошит із нотатками.

— Але як ви їх пишете, отче Плюшу?

— Не знаю.

— Учора він написав чудову молитву.

— Елізвін…

— Справді?

— Елізвін, прошу…

— Учора він написав одну про вас.

Усі несподівано замовкли.

Учора він написав одну про вас.

Але сказала це, не дивлячись ні на кого.

Учора він написав одну про вас.

Елізвін дивилася в інший бік, промовляючи це, тому саме зараз усі обернулися, захоплені зненацька.

Стіл біля вітражів на вхідних дверях. За столом сидить чоловік, тримаючи в руці згаслу сигару. Адамс. Ніхто гадки не має, коли він прийшов. Може, хвилину вже сидить, а може, завжди сидів.

— Учора він написав одну про вас.

Ніхто не поворухнувся. Та Елізвін, підвівшись, рушає до нього.

— Вона називається «Молитва про чоловіка, який не хоче назватися на ім’я».

Утім, говорила ласкаво. Вона говорила це до нього ласкаво.

— Отець Плюш гадає, що ви — лікар.

Адамс усміхається.

— Лише часом.

— А я кажу, що ви — моряк.

І всі решта мовчать. Непорушні. Але вслухаються в кожне, кожнісіньке слово.

— Лише часом.

— А тут сьогодні ким ви є?

Адамс похитав головою.

— Лише той, хто чекає.

Елізвін стоїть просто перед ним. У голові в неї чітке й дуже простеньке питання:

— Чого чекаєте?

Лише два слова. Проте їй забракло сили їх промовити, бо за мить до цього почула, як у її голові хтось пробурмотів:

Не питай мене про це. Елізвін. Благаю, не питай мене про це.

Вона так і стоїть, без руху, втупившись поглядом у ті німі, як камені, Адамсові очі.

Тиша.

А потім Адамс, звівши очі над нею, мовить:

— Сьогодні навдивовижу сонячно.

За вітражами, навіть не зойкнувши, померли всі хмари, і сліпуче дзвенить ясна погожа днина, що воскресла нізвідки.

Узбережжя. І море.

Світло.

Вітер із півночі.

Безгомінний приплив.

Дні. Ночі.

Літургія. Непорушні, на видноті. Непорушні.

Люди як жести в обряді.

Не люди , а щось інше.

Жести.

Їх вдихає протяжна щоденна церемонія, перетворивши на кисень для surplace [2] Стояння на місці ( фр .). янголів.

Їх розчиняє у собі досконалий береговий пейзаж, обернувши на фігури шовкових віял.

Кожного дня ще непорушніші.

Поставлені за крок від моря, вони зникають і на зовсім непомітній відстані тішаться з тимчасового неіснування.

Колихається в тій trompe-lbeil [3] Оптична ілюзія, омана (фр.). душа, срібний дзенькіт їхніх слів, єдина відчутна брижа в безжурності невимовних чар.

— Гадаєте, я навіжений?

— Ні.

Бартлбум розповів їй усе до кінця. Про листи, скриньку з червоного дерева, жінку, на яку чекає. Геть-чисто все.

— Я нікому й ніколи про це не розповідав.