Алессандро Барікко - Море-океан

— Адамс — не справжнє ваше ім’я.

— Не моє?

— Не ваше.

— А ви звідки знаєте?

— Я теж умію читати.

Адамс усміхнувся. Нахилився, узявши валізу, пішов у номер.

— Треті двері ліворуч, — прокричав йому в спину голос, який знову став дитячим.

Ключів не було. Відчинивши двері, зайшов. На багато він не сподівався. Та принаймні сподівався, що кімната буде порожньою.

— О, даруйте, — мовив отець Плюш, відходячи від вікна й машинально поправляючи одяг.

— Чи я помилився номером?

— Ні, ні… це я… бачте, моя кімната — вище, на поверсі вище, але вона виходить на пагорби, з неї не видно моря: я обрав її з пильності.

— Пильності?

— Пусте, не зважайте, то довга історія… Коротше, я хотів подивитись, який звідси краєвид, але пробачте за клопіт, я б не прийшов, якби знав…

— Лишайтеся, якщо бажаєте.

— Ні, піду вже. У вас, певно, турбот повно, ви щойно приїхали?

Адамс поставив валізу додолу.

— От йолоп, певно, що щойно приїхали… добре, отже, піду. А-а… мене звати Плюш. Панотець Плюш.

Адамс кивнув.

— Отець Плюш.

— Еге.

— Побачимось, отче Плюшу.

— Звісно, побачимося.

Повернув до дверей і вийшов із кімнати. Проминаючи рецепцію — назвімо її так, — не втримався, щоб не пробурмотіти:

— Я ж не знав, що хтось приїде, хотів просто глянути, який краєвид на море…

— Пусте, отче Плюшу.

Він уже збирався вийти, аж тут повернув назад і, трохи висунувшись із балкона, півголосом спитав Діру:

— Як гадаєте, може, він лікар?

— Хто?

— Він.

— Запитайте його самі.

— Мені він не скидається на тих, що вмирають від жаги, аби його розпитували. Він мені навіть не сказав, як його звати.

— Адамс.

— Просто Адамс?

— Просто Адамс.

— Еге.

Панотець би й пішов, але мав ще дещо сказати. І сказав іще тихіше:

— Очі… Очі в нього як у звіра, що полює.

А тепер уже Плюш і справді висловився.

Енн Деверіа йде вздовж узбережжя, загорнувшись у бузкову накидку. Поряд — дівчинка на ймення Елізвін, тримаючи свою біленьку парасольку. Їй шістнадцять. Може, помре, може, житиме. Хтозна. Енн Деверіа говорить, не відводячи очей від безвісті, що перед нею. Перед нею в багатьох сенсах.

— Батько вмирати не хотів. Старішав, але не вмирав. Його пожирали хвороби, а він безстрашно чіплявся за життя. Урешті, більше навіть не полишав своєї кімнати. За ним в усьому дбали. І так — багато років. Він забарикадувався, ніби у фортеці, у якій лише він сам-один, у фортеці, спорудженій у найбільш потаємному куточку його єства. Зрікся геть усього, міцно, люто тримаючись за єдині дві речі, які насправді для нього щось важили: писав та ненавидів. Насилу писав, бо рука вже ледве ворушилася. А ненавидів поглядом. Батько більше так і не заговорив до самого кінця. Писав і ненавидів. А як помер (бо зрештою таки помер), мати, схопивши сотні тих здряпаних аркушів, перечитала їх, одне за одним. Там були імена всіх знайомих, один під одним. А поряд із кожним — жаский опис їхньої смерті. Тих аркушів я не читала. А от очі — навісні очі, що ненавиділи кожну мить день у день аж до самого кінця, — їх я бачила. Так, я їх бачила. Я одружилася з моїм чоловіком, бо він мав добрі очі. Це було єдиним, що для мене важило. У нього були добрі очі.

Але ж життя не минає так, як ти це собі уявляєш. Іде власним

шляхом. А ти йдеш своїм. І це не той самий шлях. Отак… Не те, щоб я прагнула щастя, зовсім ні. Я прагнула… врятуватися. Саме так: урятуватися. Але я пізно збагнула, з якого боку треба заходити — з боку жадань. Сподіваються, що людей врятує інше: обов’язок, чесність, гідна поведінка, справедливість. Аж ніяк. Лише жадання рятують. Це єдина справжня річ. Коли їх не облишиш, урятуєшся. Та я це збагнула запізно. Якщо даси йому час, життю, воно крутиться дивним дивом, невблаганно, і ти розумієш, що цієї миті не можеш чогось жадати без того, щоб не завдати собі болю. І саме зараз усе руйнується, і нікуди втікати, що більше ти метушишся, то заплутанішими стають тенета, що більше опираєшся, то дужче зранюєш себе. І годі вийти. А коли було вже запізно, я стала прагнути. З усієї сили, скільки мала. Я завдала собі стільки болю, що тобі навіть годі й уявити.

А знаєш, що тут добре? Поглянь: ми крокуємо, залишаючи

по собі стільки слідів на піску, і вони відбиваються, чіткі, впорядковані. А завтра, прокинувшись, ти подивишся на цей великий берег, а від слідів нічого не зосталося: ні обрису, ні відбитку, анічогісінько. Море все змиє вночі. Приплив усе ховає. Ніби й не проходив тут ніхто й ніколи. Наче й не існувало нас тут ніколи. Якщо є десь на світі місце, у якому можеш вважати себе за ніщо, то це — тут. Уже не земля, але ще й не море. Не фальшиве життя, але й не справжнє. Це нас. Час, що минає. І квит.