Алессандро Барікко - Море-океан

— А моря більше не чути.

А потім, заплющивши очі, заснула.

Уранці побачила, що підсвічник самотньо стоїть на стільці. А свічка досі світиться. Ніби й не згоріла зовсім. Ніби палала ніч, що тривала мить. Невидимий вогник у великому полум’ї, що з вікна впускало новий день до кімнати.

Елізвін підвелася. Задмухнула свічку. Звідусіль лунала дивна музика, яку невтомно награвав сурмач. Голосно-голосно. Як вистава.

Повернулося море.

Плассон і Бартлбум того ранку вийшли разом. Кожен прихопив із собою свій інструмент: Плассон — мольберт, фарби й пензлі, а Бартлбум — зошити та різноманітні вимірювачі. Скидалося, що вони спорожнили піддашшя в якогось божевільного винахідника. Один у рибальських широких штанях та куртці, інший — у фраку, як вчений, вовняній шапці й рукавичках без пальців, як у піаністів. Може, винахідник був тут не єдиним божевільцем.

Хоч насправді Плассон і Бартлбум навіть не зналися. Вони й справді перестрівали один одного кілька разів у готельних коридорах чи їдальні. Може, вони б так ніколи не опинилися на тому узбережжі, кожен прямуючи на своє робоче місце, якби так не вирішила Енн Деверіа.

— Дивовижно. Та якби вас двох скріпити разом, одного й другого, вийде один повноцінний божевільний. Як на мене, то Бог досі сидить із великим пазлом під носом і питається, де поділися ті двоє шаленців, що так пасують один одному.

— Що таке пазл? — спитав Бартлбум тієї миті, коли Плассон питав:

— А що таке пазл?

Наступного дня, уранці, йшли вони берегом моря, кожен зі своїм знаряддям, але вже разом у свої парадоксальні кабінети, де щоденно трудилися.

Досі Плассон заробляв гроші, ставши улюбленим у столиці портретистом. Сказати б, не було в місті жодної щиросердно спраглої до грошей родини, помешкання якої не прикрасив би Плассон. Портретами, певна річ, тільки портретами. Землевласники, хворобливі дружини, опецькуваті дітки, батькові чи материні тітки, рум’яні промисловці, дівчата на виданні, міністри, священики, оперні примадонни, військові, поетеси, скрипалі, вчені, утриманки, банкіри, вундеркінди — з порядних столичних стін дивилися, гідно обрамлені сотні ошелешених облич, неминуче ушляхетнені тим, що в салонах прозвали «рукою Плассона»: чудна стилістична риса, яку ще іменували талантом, справді винятковим, що завдяки йому визнаний художник умів надати розумного блиску будь-чиїм очам, навіть якщо то очі — телячі. «Навіть якщо то очі — телячі» — це уточнення в салонах зазвичай проминали.

Плассон міг би розтягти таке заняття на довгі роки. Обличчя багатіїв ніколи не вичерпуються. Проте, не знати чому, одного дня він вирішив усе покинути. І поїхати геть.

Одна цілком визначена думка, яку він випещував багато років, забрала його.

Написати портрет моря.

Спродавши все майно, покинув своє ательє й подався в мандрівку, що, як він сам збагнув, може, ніколи й не скінчиться. Кілометри узбережжя, подорож навколо світу. Віднайти слушне місця — це вам не дрібниця.

Світським репортерам, які розпитували про причини такого раптового від’їзду, він і словом не прохопився про море. Хотіли знати, що ховається за втечею найбільшого майстра витонченого портретного мистецтва. Він відповів дуже коротко, і ті слова в подальшому дістали безліч тлумачень.

— Мені осточортіла порнографія.

Він поїхав, і ніхто більше його не знайшов.

Проте Бартлбум нічого цього не знав. І не міг знати. Тому, стоячи там на березі моря, обговоривши всі примхи погоди, він наважився спитати, просто щоб підтримати розмову:

— Ви довго малюєте?

І цього разу Плассон був небагатослівним:

— Тільки те й робив.

Будь-хто, почувши слова Плассона, дійшов би висновку про одне з двох: або він нестерпно пихатий, або дурний. Але й тут слід збагнути: була в Плассона така примха: коли розмовляв, він ніколи не завершував фразу. Не вмів. Доводив її до кінця, лише коли в реченні було не більше як сім-вісім слів. Коли більше, то уривався на середині. Через те, особливо розмовляючи з незнайомцями, обмежувався короткими та різкими фразами. Й у цім, слід визнати, мав хист. Певна річ, видавався трохи зарозумілим і дратівливо лаконічним. Утім, це ж краще, ніж видатися дещо недоумкуватим: таке зазвичай траплялося, коли він удавався до складних речень або навіть простих, ніколи не вміючи їх висловити до кінця.

— А скажіть-но мені, Плассоне, є ж у світі щось таке, що ви можете закінчити? — якось спитала його Енн Деверіа, зі звичним цинізмом окресливши суть проблеми.