Алессандро Барікко - Море-океан

— І що це за такі дивовижні ліки, за допомогою яких ви збираєтеся врятувати свого дикуна?

А він охоче відповідав.

— Мої троянди.

Як дитина, що могла зігріти загублену пташину штучним теплом у гнізді, зробленому з ганчірок, Ланґле відправив Адамса до свого саду. Дивовижний сад, у якому найвитонченіша геометрія вгамовує вибух різноманітних барв, а дисципліна залізних симетрій керує дивовижним сусідством квітів та рослин, зібраних по цілому світу. Сад, у якому життєвий безлад перетворювався на божественно чітко окреслену фігуру.

Саме там Адамс поволі віднайшов себе. Упродовж місяців він мовчав, покірливо присвятивши себе вивченню тисячі — чітких — правил. Потім його відсутність перетворилася на ледь відчутну присутність, що окреслюється то тут, то там уривками фраз, уже не обмежуючись простим виживанням, що ховалося в ньому. За рік, зустрівшись із ним, ніхто не мав сумнівів, що перед ним — класичний ідеальний садівник, мовчазний та незворушний, жести якого неквапливі й вивірені, незбагненний і невизначеного віку. Милостивий Бог мініатюрного творива.

Протягом цього року Ланґле жодного разу нічого не розпитував. Вони обмінювалися кількома фразами, переважно про здоров’я ірисів чи непередбачувані зміни погоди. Ніхто з них ніколи не натякав на минуле, на будь-які колишні події. Ланґле чекав. Нікуди не поспішаючи. Ба навіть насолоджуючись безтурботним чеканням. Настільки, що навіть відчув невеличку прикрість через те, що одного дня, прогулюючись у саду віддаленою від головних алей стежиною пліч-о-пліч із Адамсом, побачив, як той, відвівши очі від петунії перлинового кольору, сказав, чітко карбуючи слова, вочевидь ні до кого не звертаючись, дослівно ось що:

— Тімбукту не має мурів, бо там переконані, що краса його сама по собі здатна спинити будь-якого ворога.

А потім Адамс замовк, знову втупивши погляд у петунію перлинового кольору. Ланґле, не промовивши ані слова, ішов далі стежкою. Навіть Бог, якби існував, нічого б не помітив.

Від цього дня з Адамса почали вислизати всі його історії. У найрізноманітніший час, за непередбачуваними циклами й ритмами. Ланґле лише слухав. Ніколи нічого не питав. Слухав та й по всьому. Часом це були простенькі фрази. А іноді справжнісінькі оповідання. Адамс розповідав тихо й лагідно. Дивовижно майстерно перемежовуючи слова та тишу. У тому, як він одноманітно оспівував фантастичні образи, було щось гіпнотичне. Слухати його — то ніби магія. Ланґле був зачарований нею.

Жодного слова з почутих розповідей не потрапляло на сторінки журналу, оправленого темною шкірою. Королівство цього разу не мало до цього ніякого стосунку. Ці оповідки лунали тільки для адмірала. Він вичікував, поки вони розквітнуть із лона спаплюженої та мертвої землі. А зараз він їх збирав. Це був дарунок, дуже витончений, яким Ланґле вирішив обдарувати власну самотність. Він уявляв, як постаріє під цнотливою тінню цих історій. Помре, споглядаючи перед собою образ, заборонений для очей будь-якої іншої людини, образ найпрекраснішого саду в Тімбукту.

Ланґле гадав, що все й завжди буде аж так казково легко і невимушено. Він не міг передбачити, що з цим чоловіком, на ймення Адамс, невдовзі пов’яже щось дивовижно жорстоке.

Адміралові Ланґле невдовзі після приїзду Адамса випало мати нудну й банальну потребу поставити на кін життя у грі в шахи. Разом із невеличким почтом його заскочив у чистому полі лиходій, горезвісний через свою навіженість і жорстокі злочини. За цих обставин, як на диво, він спромігся не зробитися жорстоким до своїх жертв. Забравши тільки Ланґле, горлоріз відпустив решту, наказавши назбирати надмірні кошти на викуп. Ланґле знав, що він достатньо заможна людина, щоб купити собі волю. Одначе він гадки не мав про те, чи вистачить у лиходія терпіння, щоб дочекатися, поки привезуть усі ті гроші. Він відчув уперше за життя на собі їдкий сморід смерті.

Два дні просидів Ланґле зв’язаним та закутим у возі, який ні на мить не зупинявся. На третій день йому наказали злізти. Коли очі йому розв’язали, побачив, що просто перед ним сидить лиходій. Між ними стояв маленький столик. А на столику — шахова дошка. Лиходій, пояснюючи, не був багатослівний. Він давав йому шанс. Гра. Якщо виграє, його звільнять. А як програє — уб’ють.

Ланґле силкувався змусити злочинця міркувати розумно. Він же мертвий і копійки не вартий, то навіщо викидати на вітер такий статок?

— Я не питався вашої думки. Я спитав, згодні чи ні. Хутчіш.