Алессандро Барікко - Море-океан

Навіжений. Цей чоловік — навіжений. Ланґле збагнув, що не має вибору.

— Як ваша ласка, — мовив, опустивши очі на шахівницю. Йому не довелося міркувати довго, щоб збагнути, що цей лиходій божевільний і по-звірячому підступний. Він не лише захотів грати білими — грати чорними було б дурістю — він ще й грав, поставивши другу королеву точнісінько на місце слона праворуч. Чудний варіант гри.

— Король, — пояснив лихочинець, показуючи на себе, — і дві королеви, — зауважив насмішкувато, вказуючи на двійко жінок, надзвичайно вродливих, що сиділи обабіч нього. Через такий жарт усі присутні вибухнули реготом, щедро сиплячи схвальними вигуками. Ланґле, якому було не так весело, втупився в шахівницю, гадаючи, що незабаром помре ні за цапову душу.

Коли лиходій зробив перший хід, навколо знову запанувала цілковита тиша. Королівський пішак на дві клітини вперед. Черга Ланґле. Кілька митей вагався. Ніби чекав на щось, не знати чого. Зрозумів лише, коли потай у своїй голові почув, як, викарбовуючи слова, навдивовижу спокійно заговорив голос:

— Кінь у ряд, де стоїть королівський слон.

Цього разу він не роззирався. Він знав, чий то голос. І знав, що цей голос не поруч. Бозна-як, але цей голос линув із далини. Схопивши коня, поставив його перед пішаком, що стояв за королівським слоном.

На шостому ході адмірал уже мав невеличку перевагу. На восьмому зробив рокіровку. На одинадцятім панував у центрі шахівниці. За два ходи по тому офірував слона, завдяки цьому ходу він уже після наступного з’їв першу королеву свого супротивника. А друга втрапила в його тенета завдяки комбінації, розіграти яку — і Ланґле це усвідомлював — він ніколи б не спромігся, якби не той незбагненний чіткий голос, що лунав у голові. Мало-помалу, долаючи опір білих фігур, він відчував, як у лиходієві наростали люта злість і розгубленість. Ланґле дійшов до того, що боявся вигравати. Але голос не давав йому звести дух.

На двадцять третьому ході лихочинець віддав йому на поталу свою туру, так явно помилившись, що видавалося, ніби він здається. Ланґле машинально хотів із цього скористатися, аж тут почув, як голос категорично застеріг:

— Пильнуйте короля, адмірале.

Пильнувати короля? Ланґле закляк. Король стояв у геть нешкідливій позиції, за тим, що ще залишилося після поспіхом зробленого рокірування. Пильнувати що? Дивлячись на шахівницю, не міг збагнути.

Пильнувати короля.

Голос замовк.

Усе навколо змовкло.

На кілька митей.

А потім Ланґле втямив. Ніби блискавка промайнула в його голові за мить до того, як лиходій, невідомо звідки добувши ножа, стрімко спробував дістатись його серця. Та Ланґле був швидший за нього. Схопивши його за руку, спромігся вихопити в нього ножа й, немов закінчуючи початий рух, розітнув лихочинцеві горлянку. Той впав додолу. Двійко нажаханих жінок ушилися геть. А решта присутніх ніби закам’яніли від подиву. Ланґле не втрачав спокою. Жестом, який надалі без вагань називав даремно врочистим, узявши білого короля, перекинув його на шахівинці. Потім зіп’явся на рівні ноги, тримаючи в руці ножа, і поволі відійшов від шахівниці… Ніхто не поворухнувся. Ланґле сів на першого-ліпшого коня, якого знайшов. Звівши востаннє погляд на дивну сцену з народного театру, помчав геть. Як часто випадає в ключові моменти життя, адмірал із подивом зазначив, що в голові крутиться одна-єдина цілком неістотна думка: це вперше — уперше в житті — він виграв партію, граючи чорними.

Повернувшись до свого палацу, адмірал побачив, що Адамс, випроставшись на ліжку, безтямний лежить із запаленням мозку. Лікарі гадки не мали, що робити. Він мовив:

— Нічого не робіть. Анічогісінько.

За чотири дні Адамс опритомнів. У головах сидів Ланґле. Вони дивились один на одного. Адамс ізнову заплющив очі. А Ланґле тихо сказав:

— Я тобі завдячую своїм життям.

— Просто життям, — уточнив Адамс. А відтак поглянув просто у вічі Ланґле. І то був не погляд садівника, ні. То був погляд звіра, на якого полюють.

— До мого власного життя мені байдуже. Є інше життя, якого я прагну.

Значення цієї фрази Ланґле збагнув лише набагато пізніше, коли вже було запізно його відчути.

Непорушно стоїть садівник перед письмовим столом адмірала. Повсюди книжки та мапи. Упорядковані. Упорядковані. Канделябри, килими, запах шкіри, темні картини, брунатні штори, мапи, зброя, монети, портрети. Срібні предмети. Адмірал, простягнувши садівникові аркуш паперу, мовив: