Алессандро Барікко - Море-океан

Готель «Альмаєр », Куартель

Зрештою, стиснувши листи в руці, підхопився, підійшов до каміна та жбурнув їх у завбачливий вогонь, що тими днями стеріг ліниву весну. Спостерігаючи, як загинаються аркуші коштовно-елегантних послань, які він охоче ніколи б не читав, відчув радісно-несподівану тишу, що долинала з розчинених вікон. Ножиці, які дотепер не вгамовувалися, наче годинникові стрілки, стихли. Лише згодом у тиші почулося, як викарбовує крок садівник, віддаляючись. Щось пунктуальне було в тому відході, що здивувало б усякого. Та не Ланґле. Він знав. Будь-кому цей зв’язок між двома чоловіками, адміралом і садівником, видався б загадковим, але для них у цьому вже не було жодних секретів. Звичне сусідство, що виникло завдяки обопільному мовчанню й таємним сигналам, протягом років зберігало їхній особливий союз.

Трапляється безліч історій. Ця сталася давним-давно.

Одного дня, шість років тому, до адмірала Ланґле привели чоловіка, котрого, як повідомляли, звали Адамс. Високий, кремезний, волосся спадає до плечей, шкіра спалена сонцем. Можна було б подумати, що він звичайний моряк, як і решта. Проте, щоб він тримався на ногах, його доводилося піддержувати, позаяк ходити він не міг. На шиї помітна була огидна, як виразка, рана. Він стояв на диво непорушно, ніби паралізований, нетутешній. Єдине, що, мабуть, свідчило про залишки притомності, — його погляд, який скидався на погляд звіра в агонії.

«У нього погляд, мов у звіра, що полює», — міркував Ланґле.

Розповідали, що знайшли його в селищі в серці Африки. Там були й інші білі люди — раби. А він був чимось іншим. Він був улюбленим звіром вождя племені. Він стояв на чотирьох, гротескно прикрашений пір’ям і барвистим камінням, прив’язаний мотузкою до трону цього такого собі царя. Харчувався недоїдками, якими той його годував. Тіло мав зранене й побите. Він навчився скавчати, так, що це дуже забавляло правителя… Мабуть, лише завдяки цьому досі й жив на цьому світі.

— Має щось нам розповісти? — спитав Ланґле.

— Він — нічого. Він не розмовляє. Не хоче говорити. Але ті, що були вкупі з ним… решта рабів… і ті, хто знав його, у порту… коротше кажучи, вони переповідають про нього надзвичайні речі, нібито цей чоловік побував усюди, він справжня загадка… якщо йняти віри тому, що про нього розповідають.

— А що про нього розповідають?

Він, Адамс, стояв із байдужим виглядом, нерухомо, посеред кімнати. А навколо нього — вакханалія спогадів та фантазій, що вибухають, відсвіжуючи атмосферу пригодами, як твердять, із його життя / триста кілометрів пройшов пішки в пустелі / присягаються, що бачили, як він перетворився на негра, а потім знову став білим / маючи справи з місцевим шаманом, саме від нього навчився створювати червоний порошок / як схопили їх усіх і прив’язали до одного величезного дерева, а потім чекали, поки їх живцем із голови до п’ят укриє комашня, але він заговорив незбагненною мовою, й саме тоді дикуни несподівано / присягаються, що він побував на вершинах, звідки ніколи не зникає світло, тому звідти ще ніхто не повертався, не з’їхавши з глузду, окрім нього, який повернувшись, мовив тільки / при султановім дворі, куди його запросили через його голос, прекрасний голос, його, вкривши золотом, змусили співати в катівні, поки кати робили свою справу, аби султан не чув страшних криків замордованих, а натомість лише слухав чарівний спів, що / на озері Кабалакі, завбільшки з море, а тамтешні мешканці вірили, що то справді море, поки не побудували човен із величезного листя, що зростало на дереві, й на цьому човні не перепливли з одного берега на другий, і разом з ними плавав він, у цьому я б заприсягнувся / збирав голіруч, закутий, алмази в піску, щоб їх не змило водою, а навколо нього було їх без ліку, як правда й те / усі казали, що він помер, що згинув під час бурі, але якось схопили за руку одного злодія, що крав воду, аж тут я дивлюсь, а це — він, точно він / хай він зараз називається Адамс, але насправді мав він багато імен, і якось хтось зустрів його під йменням Ра Ме Нівар, яке місцевою говіркою означає «людина, що літає», а іншим разом на африканськім узбережжі / у місті мертвих, куди ніхто не наважувався увійти, бо було воно прокляте протягом багатьох століть, тому вибухали очі у всіх, хто…

— Досить уже.

Ланґле навіть очей не відвів від табакерки, яку вже кілька хвилин нервово крутив у руках.

— Гаразд, відведіть його.

Ніхто не ворухнувся.

Тиша.

— Адмірале… є ще дещо.