Алессандро Барікко - Море-океан

Обоє стоять непорушно, не зводячи очей із величезних водних просторів. Неймовірних. Справді. Хочеться прожити тут усе життя, навіть нічого не розуміючи, і далі споглядати. Море перед собою, узбережжя за плечима, зрештою, землю під ногами. А вони стоять там, непорушні. Елізвін та отець Плюш. Ніби зачаровані. Без жодної думки в голові, справжньої думки, а натомість лише подив. Зачудування. І тільки коли спливло безліч хвилин — вічність — Елізвін нарешті, не відводячи очей від моря, мовила:

— Але ж десь воно закінчується?

За сотні кілометрів, у самоті свого величезного замку, чоловік підносить до свічки аркуш паперу й читає. Кілька слів, лишень один рядок. Чорним чорнилом.

Не бійтеся. Бо я страху не відчуваю. Та, що Вас любить. Елізвін.

Згодом за ними приїде екіпаж, бо вже надвечір’я й на них чекають у готелі. Коротка подорож. Шлях уздовж узбережжя. Навкруги — ні душі. Майже ані душі. У морі — а що він там робить, у морі? — художник.

На Суматрі, перед північним узбережжям Пангеї, кожні сімдесят шість днів здіймався над водою острівець у формі хреста, укритий густою зеленню, на око незалюднений. Протягом кількох годин його можна було побачити, а потім він знову опускався в море. На узбережжі Каркаїшу рибалки знайшли уламки вітрильника «Давемпорт», який затонув за вісім днів до того на іншому краї світу, у Цейлонському морі. Дорогою у Фархадхар до моряків підлетіли дивні сяйливі метелики, які оглушували та навіювали меланхолійність. У водах Богадору зник конвой із чотирьох військових кораблів, які проковтнула одна величезна хвиля, що здійнялася нізвідки серед білого дня, коли стояв цілковитий штиль.

Адмірал Ланґле повільно гортав папери з усіх кінців світу, які, очевидно, живили його божевілля. Листи, виписки з бортових журналів, газетні вирізки, протоколи допитів, конфіденційні звіти, депеші з посольств. Було всього. Холодність офіційно-ділової епіграфіки чи звіряння сп’янілих моряків-мрійників, байдуже перетинали світ, щоб дістатися на цей його стіл, де іменем Королівства Ланґле виводив гусячим пером межу між тим, що в Королівстві вважатимуть за правду , і тим, що забудуть як неправду. З морів усієї земної кулі, сотні постатей та голосів, що діставались один за одним цього письмового столу, щоб їх проковтнув вердикт, тонесенький, як нитка чорного атраменту, вишитого рівним почерком в оправлених шкірою книгах.

Рука Ланґле стала лоном, у якому складалися його подорожі. Його перо, вістря, що долало їхню втому. Певна та чиста смерть.

Цю звістку слід уважати безпідставною, а через те поширювати хіни посилатися на неї в мапах і документації Королівства заборонено.

Чи так, забезпечуючи навіки безхмарне життя:

Цю звістку вважати правдивою, а через те наводити в усіх мапах та документації Королівства.

Ланґле вирішував на власний розсуд. Порівнював докази, перевіряв свідчення, досліджував джерела. І потім робив висновок. Щодень жив посеред примар величезної колективної фантазії, що з них ясний погляд дослідника чи зборений галюцинаціями погляд того, хто втрапив у корабельну трощу, часом породжували ідентичні образи й нелогічні історії, що навзаєм доповнювали одна одну. Жив поміж див. Тому в його палаці панував передбачуваний та маніакальний порядок: його життя тяглося за незмінною геометрією звичок, що трохи нагадувала священну літургію. Ланґле так захищався. Утиснув власне існування в мережу вивірених до міліметра правил, що здатні заглушити вир уяви, якому щодня він віддавав на поталу власний розум. Перебільшення, які щодня з усіх морів світу пливли до нього, применшувалися, натикаючись на перепону, ретельно зведену ним із дрібних зрозумілих речей. Як спокійне озеро, чекала на них за крок попереду мудрість Ланґле. Незворушна і справедлива.

Крізь розчинені вікна долинало ритмічне ляскання ножиць у руках садівника, що підстригав троянди, непохитно, мов за вироком Суду, позбавляючи їх дикої парості. Звичайнісінький лязкіт. Але того дня в голові адмірала Ланґле цей шум нашіптував до нього цілком однозначне послання. Терпляче й уперто — занадто близько до вікна, щоб виявитися випадковим, — воно неухильно нагадувало про одне зобов’язання. Ланґле радо його не чув. Одначе він був людиною честі. Тому, відклавши вбік сторінки, що розповідали про острови, корабельні уламки й метеликів, він відсунув шухляду, добувши з неї три листи, поклав їх на письмовий стіл. Вони прийшли з трьох різних місць. Попри те, що на них були чіткі відзнаки термінової та конфіденціальної кореспонденції, Ланґле заховав їх через власне боягузтво на кілька днів туди, де вони навіть не впадали йому в око. Та зараз він розкрив листи позбавленим емоцій формальним жестом і, не піддаючись ваганням, почав читати. На одному аркуші помітив кілька імен та дату. Намагався читати спокійно й нейтрально, як годиться бухгалтеру Королівства. В останньому записі йшлося таке: