Алессандро Барікко - Море-океан

спідниць. Море, раптом здавалося, чекало на них споконвіку. Якщо вірити лікарям,

воно просто існувало впродовж тисячоліть, терпляче вдосконалюючись, маючи єдиний вивірений намір — прислужитись, як чудодійна мазь, що зарадить їхнім стражданням душі й тіла. Як повсякчас повторювали в бездоганних салонах бездоганним чоловікам і батькам бездоганні лікарі, сьорбаючи чай та карбуючи слова, пояснюючи з парадоксальною ввічливістю, що гидке море, і шок, і жах насправді є янгольськими ліками проти безпліддя, анорексії, нервового виснаження, менопаузи, надмірного збудження, тривоги та безсоння. Ідеальне лікування, що зцілить від турбот молодості й підготує до виконання жіночих обов’язків. Урочисте хрещення-посвята молодих дівчат, які стали жінками. Отже, прагнучи забути на мить про божевільного в брікстонському морі

(божевільний і далі біг, утім, біг на глибину, аж допоки

зник з очей, наукова обмілина, що втекла від статистиків медичної науки, спонтанно віддавшись у лоно моря-океану),

прагнучи забути його

(бо перетравили чоловіка величезні морські нутрощі, ніколи так і повернувши на берег, не виплюнувши у світ божий, як сподівалися, а натомість від нього залишився безформний мертвецько-блідий міхур),

можна б згадати про жінку — одну жінку — поважну кохану матір і дружину. Яку з будь-якої причини — через хворобу — привезли до моря, яке б інакше вона ніколи не мала змоги побачити і яке тепер перетворилося на осердя її зцілення, справді безмежне, на яке вона дивиться, але якого не збагне. Вона стоїть простоволоса, босоніж, і в цім немає нічого мізерного, це абсурдно, укупі з тією білою сорочкою та спіднім, що не прикриває литок, крізь які можна вгадати обриси тендітних стегон, це безглуздо, бо лише стіни її подружніх покоїв бачили її такою, одначе саме в цім вбранні вона стоїть на величезному пляжі, де не застоюється в’язке повітря шлюбного ложа, а дме морський вітер, приносячи наказ про рятівну свободу, втрачену, забуту, придушену, знецінену протягом усього життя матері, дружини, коханої жінки. Й очевидно: вона не може цього не відчути. Цієї порожнечі навколо без стін і зачинених дверей, а натомість попереду лише безмежна прозора бурхлива вода; уже саме лише це дарує чуттям свято, оргію для нервів і передсмак, що все ще попереду: укус крижаної води, страх, рідкі обійми моря, ураза для шкіри, і серце в п’ятах…

Її підводять до води.

На обличчя їй опускається, наче урочисте притаювання, шовкова маска.

Утім, ніхто так ніколи й не запитав про тіло божевільного з Брікстона. Варто це зазначити. А медики ставили експерименти, це зрозуміло. Кружляли неймовірні пари, пацієнт і його лікар, пацієнти прозорі, надзвичайно елегантні, яких пожирала зараза божественної млявості, й лікарі, подібні до мишей у льосі, що шукають вказівки, докази, числа та цифри, шпигуючи за пересуваннями недуги, що тікає від засідки, де на неї чатує парадоксальне лікування. Вони пили морську воду, ось до чого навіть дійшло, воду, яка вчора ще викликала жах та огиду, бувши привілеєм безпритульних диких людей із підсмаленою сонцем шкірою, пропащих покидьків. Вони пили її тепер маленькими ковточками , ці богоподібні інваліди, що вздовж лінії припливу ходили, непомітно тягнучи за собою ногу, неймовірно симулюючи шляхетну кульгавість, яка позбавляє їх звичного правила ставити одну ногу перед другою. Все правило за лікування. Хтось знаходив собі дружину, дехто писав вірші, цей звичайнісінький світ (відворотний, якщо придивитися ближче) несподівано обернувся, з виключно медичною метою , на край безодні, від якої століттями відмовлялись, а зараз обрали, добровільно й задля науки, як променад страждання.

Омивання у хвилях — так називали його лікарі.

Зробили навіть пристрій, справді, такі собі паланкіни, мабуть, для пані й панянок, щоб заховати їх від нерозважливих поглядів. Вони сідали в паланкін, запнутий зусібіч запонами градованих відтінків — неяскравими кольорами, так би мовити, — і їх заносили в море, на кілька метрів углиб, і там, вийшовши з паланкінів, що ледь торкалися поверхні води, вони купалися з лікувальною метою, майже невидимі за своїми запонами, що розпрямлялися на вітру, паланкіни, схожі на шатро, що гойдаються, ніби у вбранні для непоясненно загубленої в морі церемонії, що з берега видавалась виставою. Омивання у хвилях.

Лише наука здатна на певні речі,

це справді так. Зруйнувати столітню відразу до жахливої морської утроби, гнилля та смерті — й вигадати ідилію, яка поволі розповсюдиться на всі узбережжя світу. Одужання — немов кохання. А згодом ще й таке: якось на узбережжі в Деппері хвилею на берег винесло човна, руїни, завбільшки з обмілину. І люди, зваблені хворобою, розсипавшись по кілометровому березі, кожен поринув у морські обійми, розкидавши вишуканий одяг по піску скільки сягає око, кожен поринувши у власну кульку з емоцій, хіті й страху. З ласки науки, що їх скликала на берег, усі спустилися зі своїх небес повільно до уламків човна, які вагалися, чи сідати на обмілину в піску, немов посланець, що боїться прибути на місце призначення. Вони підходять. І витягують його на сушу. І бачать. Умостившись на дні судна, звернувши погляд у небеса й випроставши руку вперед, лежить там те, чого раніше там не було. І побачили вони…