Алессандро Барікко - Море-океан

— А я б від нього монастир його потягнув би за собою.

Бартлбум зліз із ліжка й, не сказавши ні слова, схопив хлопчину за руку та стягнув його з підвіконня, відтак потягнув за двері й, нарешті, по сходах униз, вигукуючи:

— Панно Діро! —

скочуючись униз сходами, аж поки приземлився на першому поверсі, де:

— ПАННО ДІРО! —

нарешті знайшов те, що шукав, а саме: приймальню — назвімо її так, — коротше, підійшов, міцно тримаючи випростаного хлопчину, до панни Діри — десяти років й ані на рочок більше, — зупинився, нарешті, з гордо-насупленим виглядом, який трохи згладжувала лише людська слабкість жовтенької нічної сорочки та який серйозніше бойкотувало вбрання згаданої паночки — нічний ковпак з вовни й широка кофтина.

Діра підвела очі від своїх розрахунків. Обидва — Бартлбум і хлопчик — стояли перед нею в стійці «струнко». Говорили один за одним, ніби вивчаючи її.

— Цей хлопчина бачить чужі сни.

— А цей чоловік розмовляє вві сні.

Діра зиркнула на свої розрахунки. Навіть не піднісши голосу:

— Забирайтеся.

Забралися.

Бо моря барон Кервол ніколи в житті не бачив.

Його землі — суходіл: каміння, пагорби, болота, ниви, скелі, гори, ліси, галявини. Суходіл. Але моря — немає.

Для нього море було уявленням. Чи, ймовірніше, вервечкою уявних образів. Це було щось, що народжувалось у Червоному морі, розділеному Божою правицею навпіл, що подумки збільшувалося до всесвітнього потопу, у якому губилося, щоб згодом відновитися в обрисах пузатої арки, враз поєднуючись із образом китів (яких він не бачив ніколи, але часто уявляв) і звідти потім витікаючи знову, і це цілком збагненно, у кілька оповідок, які до нього дійшли, про величезних риб і драконів та підземні міста з чимраз яскравішим фантастичним блиском, що різко брижився в суворі риси обличчя його пращура, чий портрет багато років висить у відповідній галереї. Той пращур, за чутками, був мандрівником і плавав пліч-о-пліч із Васко да Гамою: у його трохи лихому погляді море звертало на зловісну стежку, відбиваючись у кількох непевних літописах про перебільшені описи піратських пригод, сплутуючись із цитатами святого Августина, який гадав, що океан — це бісівська домівка, повертаючись назад до імені Фессала, що, мабуть, було назвою якогось затонулого корабля чи, може, няньки, яка розповідала історії про кораблі та війни, ледь торкалось аромату певних матерій, привезених аж сюди з далеких країн і, нарешті, виринало в очах заморської жінки, яку зустрів чимало років тому й ніколи потім більше не бачив, щоб завмерти наприкінці такого ж плавання в уяві навколо материка, у пахощах фрукта, що, як йому розповідали, росте лише на морському узбережжі у південних країнах; куштуючи його, відчуваєш, яке сонце є на смак. Оскільки барон Кервол ніколи не бачив його, то море подорожувало в нього в уяві, як нелегал на борту вітрильника, що стоїть на якорі в порту з опущеними вітрилами, некривдний і зайвий.

Він би міг відпочивати тут довіку. Проте враз, за мить, витягли його з лігва слова чоловіка, зодягненого в чорне, на ймення Аттердель, присуд невблаганного посланця науки, покликаного створити диво.

— Я врятую вашу доньку. І врятую її морем.

Усередині моря. Цілком можна не повірити. Зачумлене й смердюче море, прихисток жахіть і людиножерська безоднева почвара, прадавня та язичницька, якої завжди боялися, а зараз, раптом

тебе запрошують, ніби на прогулянку, прописують її тобі,

бо це лікування, тебе невблаганно люб’язно штовхають

у море. І воно наразі стало модним лікуванням. Море має бути бажано холодним, дуже солоним та бурхливим, адже хвиля є невід’ємною частиною лікування від небезпек, що їх приносить із собою, які технічно слід побороти й морально опанувати в жаскій сутичці, якщо добре поміркувати, жаскій. І все через віру, скажімо, через переконання, що велика морська утроба спроможна розколоти шкаралупу хвороби, запустити канали життя, збільшити рятівні виділення з головних та периферійних залоз, пом’якшувальну ідеальну мазь для гідрофобів, меланхоліків, імпотентів, анемічних, самотніх, злостивих, заздрісних

і божевільних. Як шалений, якого везли в Брікстон,

під непроникним наглядом лікарів та науковців живосилом занурюють у крижану воду, збурену хвилями, потім, витягнувши з води й вимірявши реакції та зворотній зв’язок, знову занурюють, силоміць, певна річ, вісім градусів за Цельсієм, голову під воду, а він виринає, випускаючи крик, зі звірячою силою вивільняючись із рук мед-братів і різноманітного персоналу, які всі є досвідченими плавцями, але це ніяк не зарадить проти сліпої люті звіра, що втікає, біжучи у воду голим, проклинаючи несамовитий згубний біль, сором та жах. Увесь берег закляк зніяковівши, а той звір чимдалі біжить, а жінки вдалині опускали очі, хоча, звісно, хотіли побачити, ще й як хотіли б, звіра й те, як він біжить і, скажімо відверто, його оголеність, саме таку, безладну наготу, заблукану в морі, надзвичайно принадну в сірому світлі, ту красу, що прохромлює наскрізь роки побожної освіти та пансіонів і зашаріння, проникаючи туди, куди й має дістатися, угору по нервах сором’язливих жінок, що в таїні широчезних і чистих жіночих