Алессандро Барікко - Море-океан

Плассон, художник, нещодавно повернувся, змоклий, прихопивши свої полотна та фарби, сидів на носі човна, який штовхав уперед, рвучко гребучи веслами, рудоволосий хлопчина.

— Дякую, Доле. До завтра.

— Добраніч, пане Плассоне.

Як Плассон досі не помер від запалення легень, було загадкою. Людина не може стояти протягом кількох годин під північним вітром із мокрими ногами, коли припливна вода просякає їй штани, і рано чи пізно не померти.

— Спочатку він має дописати картину, — підсумувала Діра.

— Він ніколи її не допише, — казала пані Деверіа.

— Отже, він ніколи не помре.

У кімнаті номер три, на другому поверсі, світло, що відкидала гасова лампадка, м’яко освітлювало, розпорошуючи таємницю навколо, у надвечір’я, прекрасну вірність професора Ісмаеля Бартлбума:

Серце моє,

Господь знає, як я сумую цієї смутної години, за втіхою від Вашої присутності поряд та за полегшенням від Ваших усмішок. Праця втомлює мене, а море повстає проти моїх упертих спроб пізнати його. Я й гадки не мав, що так важко виявиться перебувати поруч із ним. І я кружляю, тримаючи свої знаряддя та зошити, не знаходячи початку того, що шукаю, хідника до хоч якої відповіді. Де починається кінець моря? Чи навіть так: що ми маємо на увазі, промовляючи слово «море»? Маємо на увазі величезну потвору, здатну проковтнути будь-що, чи хвилю, яка, спінюючись, омиває нам ступні? Воду, що її можна втримати в долоні чи прірву, яку годі побачити? Говоримо про все в однім слові чи в одному-єдиному слові все приховуємо? Я тут, за крок до моря, але так і не в змозі збагнути, де воно. Море. Море.

Сьогодні я познайомився з прекрасною жінкою. Але не ревнуйте. Я живу лише для Вас.

Бартлбум писав спокійно й легко, ні на мить не спиняючись, аж так повільно, що ніщо не змогло би насторожити. Тішився з думки про те, що в такий самий спосіб одного дня вона його голубитиме.

Довгими тонкими пальцями, які звели з розуму не одного чоловіка, Енн Деверіа торкалася в сутінках перлин на своєму намисті — вервечки бажання — несвідомим жестом, яким зазвичай стримувала свою тугу. Спостерігала, як сіпається вогник у лампадці, час від часу зиркаючи в люстерко на своє обличчя, підправлене засапаними відчайдушними маленькими спалахами. У світлі цих останніх поривчастих виблисків вона підійшла до ліжка, де під укривалами спала прегарна дівчинка, незважаючи на будь-що навкруги. Енн Деверіа глипнула на неї поглядом, для якого «дивитися» вже є занадто сильним окресленням, але дивовижним поглядом, що означає просто дивитись, ані про що не питаючи, бачити, і квит; як двоє речей, що торкаються одна одної — очі та образ — погляд, який не забирає , а отримує , коли розум поринув у цілковите безслів’я, єдиний погляд, який насправді здатен нас урятувати — зовсім неторканий питаннями, ще не спаплюжений гріхом знання — єдина безневинність, спроможна запобігти зраненню речей, коли ззовні вони проникають у поле наших відчуттів — зору, слуху, бо буде не більш як диво стояти перед , ми та речі, і в очі отримувати цілий світ — отримувати — тільки — отримувати — в очі — світ. Так уміють бачити лишень очі Богоматері під церковними арками, янгол, що зійшов із золотавого неба в годину Благовіщення.

Темрява. Енн Деверіа в таїні власного ложа притискається до голого тіла дівчинки, загорнутої в легесенькі, як хмарина, ковдри. Її пальці торкаються неймовірної шкіри, а губи шукають у найпотаємніших зборках теплі пахощі сну. Енн Деверіа рухається повільно. Танок у холостому ході, завдяки якому щось поволі розтікається в голові, між ногами та повсюдно. Немає довершенішого танцю, ніж цей, щоб у нім кружляти зі сном на паркеті ночі.

Останнє світло в останньому вікні згасло. Лише невпинна машина моря й надалі порушує тишу періодичним сплеском нічних хвиль, далеких згадок про бурі-сновиди й трощі снів-кораблів.

Ніч у готелі «Альмаєр».

Непорушна ніч.

Бартлбум прокинувся зморений і в поганому гуморі. Уві сні він провадив багатогодинні переговори про купівлю Собору в Шартрі з італійським кардиналом та врешті придбав монастир неподалік міста Ассизі за пожадливу ціну — шістнадцять тисяч крон і ніч із Доротеєю, його кузиною, а також чверть готелю «Альмаєр» на додачу. До всього перемовини тривали на човні, що перебував у небезпечному полоні хвиль, та ще й під командуванням добродія, який називався чоловіком мадам Деверіа й, регочучи — регочучи , — розповідав, що зовсім не розуміється на морі. Бартлбум прокинувся виснаженим. І геть не здивувався, коли побачив, що верхи на підвіконні сидів той самий хлопчик, що й учора, нерухомо споглядаючи море. Проте розгубився, коли почув, як хлопець промовив, навіть не обернувшись: