Алессандро Барікко - Море-океан

«Даруйте, пане».

«Так, час від часу все набагато… простіше, тобто я відчуваю, як зникаю, так, але з насолодою, тихо, тихо… це емоція, отець Плюш каже, що це — емоція , він каже, що я зовсім беззахисна перед емоціями, і здається, що все заходить просто в мої очі та мої…»

«У мої очі, саме так».

«Ні, цього я не пригадую. Я знаю, що нездужаю, але… Часом є речі, яких я не боюся, тобто так трапляється не завжди, позавчора вночі була страшенна злива, блискавиці, вітер… але мені було спокійно, справді, не відчувала страху, взагалі нічого… А потім задосить і якогось кольору чи предмета з якимись певними обрисами, чи… чи обличчя людини, що проходить повз, саме так, обличчя, часом обличчя жаскі, хіба ні? — часом трапляються настільки реальні обличчя, й мені видається, що вони на мене накидаються, обличчя, які виють , ви розумієте, що я хочу сказати? Вони виють просто на тебе, жах, і захиститися від них ніяк, немає… способу…»

«Кохання?»

«Отець Плюш іноді читає мені книжки. Від них я не почуваюся кепсько. Батько б заперечував, але… загалом, трапляються й історії… здатні хвилювати, емоційні , розумієте? Про убивць чи коли гине людина… але я можу слухати про будь-що, коли так написано в книзі, дивна річ, я можу навіть заплакати — й це приємно та не заважає той сморід мертвичини, плачу і квит, а отець Плюш продовжує читання, і так приємно, але не треба, щоб батько про це знав, він нічого про це не знає, і, мабуть, ліпше, щоб…»

«Звісно, я люблю свого батька. А що?»

«Білі килими?»

«Не знаю».

«Одного дня я бачила, як батько спить. Зайшла в його кімнату й побачила. Батька. Він спав, скрутившись калачиком, як діти сплять, на боці, підібгавши під себе ноги і стиснувши руки в кулаки… я ніколи цього не забуду… мій батько, барон Кервол. Спав, немов дитина. Чи розумієте ви це? Як же можна не боятися, якщо навіть… як же не боятися, якщо навіть?..»

«Не знаю. До нас ніхто ніколи не приїздить…»

«Часом. Я це помічаю, так. Розмовляють поволі, коли зі мною, і складається враження, що навіть рухаються більш… більш повільно , ніби бояться щось зламати. Проте не знаю, чи…»

«Ні, не важко… інакше , не знаю, ніби бути…»

«Отець Плюш каже, що насправді я мала б бути нічним метеликом, але потім сталася помилка, і я прийшла сюди, та насправді мала б бути трохи в іншому місці, й тому зараз усе так складно, тому природно, що мене все зранює, маю бути дуже терплячою й чекати, складна то річ, розумієте, перетворити метелика на жінку…»

«Добре, пане».

«Це така собі гра, це не зовсім справжнє , але й не зовсім штучне , якщо ви знаєте отця Плюша…»

«Певна річ, пане».

«Хвороба?.»

«Так».

«Ні, мені не страшно. Цього я не боюся, справді».

«Зроблю».

«Так».

«Так».

«Отже, до побачення».

«………………………….»

«Пане».

«Пане, даруйте».

«Я хотіла сказати, що свідома того, що нездужаю й не спроможна навіть вийти звідси, інколи навіть бігти для мене є надто…»

«Я хочу сказати, що я хочу жити, я зроблю будь-що, щоб це життя мати уповні, щоб аж до божевілля, байдуже, можу навіть з’їхати з глузду, якщо доведеться, але не хочу губити життя, я прагну жити, справді, якщо навіть це болісно до смерті, я хочу жити. Я житиму, правда?»

«Правда ж я житиму?»

Оскільки наука — дивна річ, дивна звірина, що влаштовує собі лігва в найабсурдніших місцях, працюючи за ретельними планами, які для стороннього ока не можуть не видаватися незбагненними й навіть часом комічними, настільки вони подібні до безтямного блукання, але натомість є геометрично-вивіреними мисливськими стежками, тенетами, розставленими по-мудрому витончено, і стратегічними битвами, спостерігаючи за якими, часом стаєш трохи приголомшеним, як трапилося з бароном Керволом, коли той зодягнений у чорне лікар нарешті до нього заговорив, дивлячись йому просто у вічі, з холодною упевненістю, але водночас, сказати б, і з дрібкою ніжності , що надзвичайно безглуздо, знаючи людей науки, і зокрема лікаря Аттерделя, але не цілком незбагненно, якщо тільки спромогтися зазирнути в голову лікаря Аттерделя загалом, та зокрема йому в очі, у яких образ величного й сильного чоловіка — не більше, не менше, як барона Кервола особисто — без упину зводився до образу чоловіка, що, скрутившись калачиком у ліжку, спав, мов дитина, високий і впливовий барон та маленький хлопчик, один усередині іншого, і вже годі було їх розрізнити й, зрештою, зворушитись, навіть якщо ти справжній науковець, беззастережно, лікар Аттердель, тієї миті, коли з холодною впевненістю та дрібкою ніжності подивився у вічі баронові Керволу, сказавши: «Я можу врятувати вашу доньку», — він зможе врятувати мою доньку, — але це буде нелегко, а в певному сенсі навіть страшенно ризиковано — ризиковано? — це експеримент, ми не знаємо, які будуть наслідки, гадаємо, що зарадить у такому випадку, як цей, ми це вже бачили багато разів, але ніхто насправді не в змозі стверджувати… — ось вам геометрично вивірені тенета науки, незбагненні мисливські стежини, гра, у яку зіграє цей чоловік, убраний у чорне, проти хвороби, слизької та невловимої, на яку нездужає дівчинка надміру тендітна, щоб жити, й надто жива, щоб померти, фантастичної недуги, яка, утім, має одного ворога, жахливого, ризиковане зілля, але блискуче, цілком абсурдне, якщо добре придивитися, настільки, що навіть людина науки притишує голос точнісінько тієї миті, коли просто в незворушні очі барона називає його на ім’я, не більш як звичайне слово, але в нім є те, що врятує його доньку, а може, уб’є її, але ймовірніше таки врятує, одне-єдине слово, однак по-своєму безмежне, навіть чарівне, нестерпно просте.