Алессандро Барікко - Море-океан

— Море ?

І не ворухнулись очі барона Кервола. Аж до межі земель, якими він володіє, у ту мить немає щирішого подиву, ніж той, що хистко спинається на ноги у бароновім серці.

— Ви врятуєте мою доньку морем?

Наодинці, посеред берега Бартлбум споглядав. Босоніж, закотивши штанини, щоб не замочити, з нотатником під пахвою та у вовняному капелюсі. Споглядав, ледь нахилившись уперед, землю. Розглядаючи те самісіньке місце, у якому хвиля, розбившись, по тому як відкотилася метрів на десять назад, ширилась — обертаючись на озеро, дзеркало, що розпливалося, наче жирна пляма, — здіймаючись невеличким схилом на березі й нарешті зупиняючись (її край облямовував тендітний perlage [1] Гра бульбашок у шампанському або будь-якому іншому ігристому вині. ), щоб, на мить колихнувшись, урешті-решт переможено спробувати елегантно повернутися, стікаючи назад, у зворотному шляху, що здається на позір таким простим, але насправді стала здобиччю пористих спраглих пісків, що, доти покірні, раптом прокидалися, і короткий забіг води, що розбивалася, обривався в безвість.

Бартлбум споглядав.

У недовершенім колообігу свого оптичного всесвіту досконалість цього коливального руху давала обіцянки, що неповторна унікальність кожної окремої хвилі прирікала на недотримання. І не було засобу зупинити це постійне чергування, творення та руйнування. Його погляд шукав правди, яку можна описати словами й підкорити чіткому та довершеному образу, а натомість поспішав слідом за рухомою невизначеністю плину туди й назад, яку будь-який вчений погляд плекав і висміював.

Це дратувало. Треба було якось зарадити. Бартлбум зупинив погляд. Утупившись перед собою, осягав очима мовчазну та незворушну ділянку берега. І вирішив зачекати. Він мав припинити бігти за тією виснажливою гойдалкою. Якщо Магомет не йде до гори… і таке інше, міркував він. Рано чи пізно опиняться — в полі зору погляду, який він зі своєю науковою холоднокровністю вважав за пам’ятний — чіткий обрис, облямований піною, хвилею, на яку він чекав. І так вона закарбується, ніби відбиток, у його пам’яті. І він її осягне. Таким був його задум. Із цілковитим самозреченням Бартлбум поринув у безрух, позбавлений почуттів, перетворившись, так би мовити, на неупереджений і безпомилковий оптичний прилад. Він майже не дихав. У чіткому колі, викресленому його поглядом, запала нереальна тиша, як у лабораторії. Він немов обернувся на пастку, незворушну й терплячу. Вичікував свою здобич. І здобич поволі припливла. Пара жіночих черевиків. Високих, але жіночих.

— А ви, певно, Бартлбум.

Бартлбум насправді чекав на хвилю. Або-що. Підвівши очі, зауважив жінку, загорнуту в елегантну бузкову накидку.

— Бартлбум, так… так… професор Ісмаель Бартлбум.

— Ви щось загубили?

Бартлбум збагнув, що досі стоїть, нахилившись уперед, застигши, немов науковий оптичний прилад, яким обернувся. Він випростався з усією природністю, на яку був здатен. Мізерною.

— Ні. Я працюю.

— Працюєте?

— Так, роблю… роблю дослідження, розумієте, дослідження…

— Ага.

— Наукові дослідження, от що…

— Наукові?

— Так.

Тиша. Жінка щільніше загорнулась у бузкову накидку.

— Мушель, лишайників, щось таке?

— Ні, хвиль.

Саме так: хвиль.

— Себто… он бачте, куди вода доходить… підіймаючись на берег, потім спиняється… ось, саме у тому місці, де зупиняється… триває лише мить, дивіться, ось, як, приміром, отам… бачте, завдовжки лише мить, а відтак зникає, але, якщо комусь вдасться спинити цю мить… коли вода спиняється, саме це місце, цей вигин… саме це я й вивчаю.

Місце, де спиняється хвиля.

— І що ж там вивчати?

— Ну, це важливе місце… часом на це не зважають, але, якщо добре поміркувати, на тому місці відбувається щось виняткове, щось… виняткове.

— Справді?

Бартлбум ледь нахилився до жінки. Скидалося на те, що він має оповісти таємницю, коли промовив:

— Там закінчується море.

Море безмежне, море-океан, який нескінченно простягається куди сягає око, жаске всемогутнє море, малесеньке місце, нікчемна мить. Саме це мав на увазі Бартлбум.

Жінка позирнула оком по хвилі, що безтурботно повзла туди й назад, по піску. А коли знову звела очі на Бартлбума, ці очі всміхалися.

— Мене звати Енн Деверіа.

— Величезна честь для мене.

— Я теж із готелю «Альмаєр».

— Чудова звістка.

Дме, як завжди, вітер із півночі. Два жіночі черевики пройшлися по тому, що було лабораторією Бартлбума, віддалившись на кілька кроків. А потім спинилися. Жінка обернулася.