Алессандро Барікко - Море-океан

— Так. Неприємні розмови, — відповів, підводячись із-за столу й простуючи до кімнати. Мав він хист, як я вже казав, знаходити коротку відповідь. Щирий талант.

Але Бартлбум і про це гадки не мав. Не міг знати. Та швидесенько зрозумів.

Під полудневим сонцем, коли вони з Пласоном сиділи на узбережжі, споживаючи невеличкий обід, приготований Дірою. Мольберт устромлено в пісок за кілька кроків від них. А на мольберті — звичайнісіньке біле полотно. І над усім — звичний північний вітер.

Бартлбум — Ви пишете картини по одній на день?

ПЛАССОН — У певному сенсі…

Бартлбум — Мабуть, у вас їх повна кімната?

ПЛАССОН — Ні. Я їх викидаю геть.

Бартлбум — Геть?

ПЛАССОН — Бачте оту, на мольберті?

Бартлбум — Бачу.

ПЛАССОН — Більш-менш усі такі.

Бартлбум —…

ПЛАССОН — А ви б не викинули?

Хмара заступила сонце. І враз стало несподівано холодно. Бартлбум надягнув вовняну шапочку.

ПЛАССОН — Важко.

Бартлбум — І не кажіть. Я б не зміг намалювати навіть цей кавалок сиру, дивовижно, як ви можете таке малювати, для мене це диво.

ПЛАССОН — Море малювати важко.

Бартлбум —….

ПЛАССОН — Важко збагнути, з чого почати. Бачте, коли я писав портрети — портрети людей, я знав, із чого починати, дивився в їхні обличчя й точно знав… (стоп)

Бартлбум —…

ПЛАССОН —…

Бартлбум —…

ПЛАССОН —…

Бартлбум — Ви малювали портрети людей?

ПЛАССОН — Так.

Бартлбум — Хай йому грець, я вже багато років хочу, щоб намалювали мій портрет, на правду, ви, мабуть, подумаєте, що це дурниця, але…

ПЛАССОН — Малюючи людей, я починав з очей. Забувши про решту, я зосереджувався на очах, роздивлявся їх, хвилина за хвилиною, потім робив нарис олівцем, і в тому був секрет, адже щойно ви намалюєте очі… (стоп)

Бартлбум —…

ПЛАССОН —….

Бартлбум — Що трапляється, щойно ви намалюєте очі?

ПЛАССОН — Трапляється те, що решта приходить сама, ніби всі інші шматочки самі по собі сповзаються навколо початкової точки, навіть не потрібно… (стоп)

Бартлбум — Навіть не потрібно.

ПЛАССОН — Ні. Можна навіть не дивитися на прототип, усе з’являється саме: рот, вигин шиї, навіть руки… Але найголовніше — розпочати з очей, розумієте? — й у цьому справжній клопіт, клопіт, від якого я божеволію, саме в цьому… (стоп)

Бартлбум —…

ПЛАССОН —…

Бартлбум — А вам спадає на думку, у чому клопіт, Плассоне?

Згода, трохи по-чудернацькому, але ж діяло. Треба було його зрушувати з місця. Щоразу. Терпляче. А Бартлбум, як можна здогадатися, судячи з його незвичних любовних хвилювань, був людиною терплячою.

ПЛАССОН — Клопіт у тому, де в цього моря в біса очі? Я ніколи нічого не намалюю, поки не знайду їх, бо це початок , розумієте? Це початок усього, і поки я не збагну, де вони, я й надалі гортатиму дні, вдивляючись у цей морський обшир без… (стоп)

Бартлбум —…

ПЛАССОН —…

Бартлбум —…

ПЛАССОН —… У цьому клопіт, Бартлбуме.

Дивно: цього разу він повів далі самотужки.

ПЛАССОН — У цьому клопіт: де починається море ?

Бартлбум мовчав.

Сонце котилось небосхилом туди й назад поміж хмар. А вітер із півночі, як завжди, влаштовував це видовище. А море незворушно читало свої псалми. І якщо в нього є очі, то цієї миті дивилося воно зовсім в інший бік.

Тиша.

Кількахвилинна тиша.

А потім Плассон, повернувшись до Бартлбума, випалив:

— А ви, що ви вивчаєте з цим вашим чудним інструментом?

Бартлбум осміхнувся.

— Де море закінчується.

Два клаптики пазлу. Створені один для одного. Десь із небес старий Господь тієї миті нарешті їх віднайшов.

— Хай йому чорт, я ж казав, що не могли ж вони пропасти.

— Кімната на першому поверсі. Скраю, треті двері ліворуч. Ключів немає. Їх тут немає, ні в кого. У цьому журналі запишіть своє ім’я. Це не обов’язково, але всі записуються, ось тут.

Журнал з підписами лежав відкритим на дерев’яному пюпітрі. Щойно застелене паперове ложе, що чекало на сни чужих імен. Перо в руках чоловіка ледь торкнулось його.

Адамс.

Потім завагався на мить, незворушний.

— Якщо хочете дізнатись, як звати інших гостей, спитайте в мене. Це ж не таємниця.

Адамс, відвівши погляд від журналу, всміхнувся.

— Чудове ім’я — Діра.

Дівчина зніяковіла. Інстинктивно кинула оком на журнал.

— Там мого імені немає.

— Не там.

Їй і так вже було немало, аж десять років, оцій дівчині. Та якби хотіла, вона б могла бути на тисячу старшою. Втупивши погляд просто в очі Адамсові, відповіла різко, ніби доросла жінка, якої, втім, там не було.