Алессандро Барікко - Море-океан

— Зроби це, і я закричу.

Проте її ґандж був у тім, що була ця думка хибною. Тому її здолала інша, правдива.

— Зроби це, або я закричу.

— Отче Плюшу!

— А що я сказав?

— Що ви сказали?

— Хіба я щось сказав?

Усі сиділи у великій вітальні, що виходила на море, заховавшись від хвиль із хмар, але не від гидкого відчуття незнання, як чинити далі. Одна справа нічого не робити, і геть інша — не могти нічого вдіяти. Це зовсім інакша річ. Усі почувалися спантеличено. Як риби в акваріумі.

Найбільш хвилювався Плассон: у рибальських широких штанях і куртці нервово тинявся, визираючи крізь шибки на молочний приплив, що не відступав ані на міліметр.

— Справді, скидається на одну з ваших картин, — голосно зауважила Енн Деверіа, опускаючись у ротангове крісло й теж підглядаючи за захопливим видовищем.

— Усе дивовижно біле.

Плассон без угаву ходив туди-сюди. Ніби й не почув ані слова.

Бартлбум підвів очі з книжки, яку ліниво гортав.

— Ви надто суворі, мадам Деверіа. Пан Плассон намагається зробити дещо дуже складне. А його картини не біліші, ніж сторінки в моїй книзі.

— Ви пишете книгу? — озвалася Елізвін із крісла перед великим каміном.

— Щось на взір книги…

— Чули, отче Плюшу, пан Бартлбум пише книжки.

— Та ні, це не зовсім книжка…

— Це енциклопедія, — пояснила Енн Деверіа.

— Енциклопедія?

І почалося. Часом вистачить і дрібнички, щоб забути про неозоре молочне море, яке тебе стирає. Досить навіть хрипкого дивного слова. «Енциклопедія». Одного слова. І поїхали. Всі разом: Бартлбум, Елізвін, отець Плюш, Плассон. І мадам Деверіа.

— Бартлбуме, не соромтеся, розкажіть панянці про межі та річки тощо.

— Енциклопедія називається «Про межі, які існують у природі»…

— Прекрасна назва. У мене в семінарії був учитель…

— Не перебивайте, отче Плюшу…

— Я вже дванадцять років її пишу. Нелегка річ… я практично вивчаю, до чого спроможна дійти природа чи, ліпше сказати, де вона вирішує спинитися. Адже вона ж завжди спиняється, рано чи пізно. Це наука. Приміром…

— Розкажіть на прикладі «цупколапих»…

— Ну, це особливий випадок.

— А ви вже чули розповідь про цупколапих, Плассоне?

— Бачте, він розповів цю історію мені, люба мадам Деверіа, а ви почули її від мене.

— Хай йому грець, це ж надзвичайно довге речення, вітаю Плассоне, у вас уже ліпше виходить.

— То що ж це за цупколапі?

— Цупколапі живуть у північних льодовиках. Це по-своєму досконалі тварини. Практично не старіють. Якби захотіли, могли б жити вічно.

— Який жах.

— Але ж пильнуйте, бо природа все контролює, ніщо від неї не втече. Й ось що трапляється: одного дня, маючи десь років із сімдесят чи вісімдесят, цупколапі перестають їсти.

— Та невже?

— Так. Припиняють їсти. Отак проживають у середньому ще три роки в такому стані. А потім умирають.

— Три роки, не ївши?

— Пересічно. А деякі проживають і більше. Але врешті-решт, і це важливо, — вмирають. Це наука.

— Це ж самогубство!

— У певному сенсі.

— І ви гадаєте, що ми вам повіримо, Бартлбуме?

— Погляньте-но, у мене навіть малюнок є… малюнок цупколапого…

— Трясця, а ваша правда, Бартлбуме: малюєте ви як курка лапою, чесно, я ніколи не бачив малюнка… (стоп)

— Це не я малював… то моряк, який розповів мені цю історію, він і намалював…

— Моряк?

— Вам про це все моряк розповів?

— Так, а що?

— Ой, молодець Бартлбум, і справді по-науковому…

— Я вірю вам.

— Дякую, панно Елізвін.

— Я вам вірю, і отець Плюш теж, адже так?

— Певна річ… цілком правдоподібна історія, ба навіть якщо добре поміркувати, я ж її вже чув, либонь, у семінарії…

— Справді, у семінаріях стільки всього вчать… чи існують семінарії для пані?

— Мені саме зараз спало на думку, Плассоне, а ви могли б намалювати ілюстрації до моєї енциклопедії, було б чудово, хіба ні?

— Я маю малювати цупколапих?

— Там, окрім цупколапих, є ще безліч іншого… Я написав 872 статті, можете обрати, які подобаються…

— 872?

— Слушна думка, вам не здається, мадам Деверіа?

— Статтю про моря я б залишила без ілюстрацій…

— Панотець Плюш самотужки малює малюнки для своєї книги.

— Елізвін, пусте.

— Але ж це правда.

— Невже в нас є тут ще один вчений…

— Це чудова книжка.

— Невже ви теж пишете, отче Плюшу?

— Та ні… це трохи незвична річ, сказати б, не зовсім книга.

— Ні, це справді книга.

— Елізвін…

— Він нікому її не показує, але вона дивовижна.