Алессандро Барікко - Море-океан

Тиша. Надвечір’я. Енн Деверіа. Розплетене волосся. Довга біла сорочка до п’ят. Її кімната. Світло, що мерехтить на стінах.

— Чому мені, Бартлбуме?

Професор мне край піджака. Ніщо не буває легким. Тяжко.

— Бо мені треба, щоб ви мені допомогли.

— Я?

— Ви.

Людина вигадує собі великі історії, це факт, і спроможна впродовж років у них вірити; хай які вони божевільні та неймовірні, вона носить їх у собі й по всьому. І люди щасливі через такі речі.

Щасливі. І так живуть довіку. А потім, одного дня, трапляється, що щось ламається в самому осерді фантастичного хитромудрого пристрою: клац, без жодної причини несподівано ламається, і ти ошелешений, як таке сталося, що ти більше не охоплений цією історією, бо вона опинилась у тебе попереду , ніби чуже божевілля, тільки чужинцем є ти сам. Клац. Часом для цього вистачає дещиці. Навіть питання, що пролунало мимохіть. Навіть його досить.

— Мадам Деверіа… я, як я її впізнаю, ту жінку, мою жінку, зустрівши її?

Навіть найпростішого питання, що долинає з підземних лігв, у яких воно переховувалося. І його досить.

— Як я впізнаю її, зустрівши?

Так.

— Але ж хіба протягом усіх минулих років ви не ставили собі це запитання?

— Ні. Я знав, що впізнаю її — і квит. А зараз мені страшно. Мені лячно, що я не зможу зрозуміти. І вона промине мене. І я її загублю.

І зараз його справді огорнув увесь біль на світі, цього професора Бартлбума.

— Навчіть мене, як учинити, мадам Деверіа, як мені її впізнати, коли побачу.

Спить Елізвін, при світлі свічки й дівчинки. Й отець Плюш, оповитий своїми молитвами, і Плассон у білизні своїх картин. Може, спить навіть Адамс, звір, що полює. Спить готель «Альмаєр», заколисаний море-океаном.

— Заплющте очі, Бартлбуме, і дайте мені свої руки.

Бартлбум послухався. Й ураз відчув свої руки на обличчі цієї жінки, її губи, що граються його пальцями, тонку шию й сорочку, що розв’язується, її руки, що ведуть його руки по її гарячій та надзвичайно ніжній шкірі, притуляючись, відчуваючи таємниці, приховані в цім невідомім тілі, хапаючи те тепло, щоб потім піднятися на плечі, у волосся й знову до губ, звідки пальці ковзають туди й назад, допоки не почувся голос, що спиняв їх, карбуючи в тиші:

— Погляньте на мене, Бартлбуме.

Сорочка сповзла до пояса, а очі всміхаються без тіні ніяковості.

— Одного дня ви побачите жінку й відчуєте все це, навіть не торкнувшись її. Віддайте їй тоді ваші листи. Ви написали їх для неї.

У голові Бартлбума шалене торохкотить, поки він забирає руки, не стуляючи долонь, буцімто якщо він стулить їх, то все зникне.

Він почувався таким спантеличеним, що, коли вийшов із кімнати, йому здалося, що він бачить у напівтіні нереальні обриси прекрасної дівчинки, яка лежить на великій подушці на дальньому краю ліжка. Роздягнена. Зі шкірою білою, неначе морська хмарина.

— Коли ти хочеш поїхати, Елізвін? — питає отець Плюш.

— А ти?

— Я нічого не хочу. Проте ми так чи інакше маємо приїхати в Дашенбах. Там тобі треба лікуватись. А це… це недобре місце, щоб одужувати.

— Чому ти таке кажеш?

— Є в цім місці… щось хворе. Хіба ти не відчуваєш? Білі картини в того художника, нескінченні виміри того професора Бартлбума… а ще та пані, вродлива пані, яка, проте, нещасна й самотня, не знаю… не кажучи вже про того чоловіка, що чекає… у якого справа — чекати бозна-чого або хтозна-кого… Усе тут… усе тут спинилося за крок від усього. Немає нічого реального , розумієш?

Мовчить розмірковуючи Елізвін.

— І це ще не все. Знаєш, що я дізнався? У готелі є ще один гість. У сьомому номері, який видавався порожнім. Так от, він не порожній. У тій кімнаті мешкає чоловік. Але ніколи не виходить. Діра не захотіла розповідати мені, хто він. І ніхто з гостей його ніколи не бачив. Йому носять їсти в номер. Тобі це здається нормальним?

Елізвін мовчить.

Що ж це за місце таке, у якому є люди, але вони невидимки, чи снують туди-сюди безкінечно, ніби в них попереду вічність, щоб…

— Це морське узбережжя, отче Плюшу. Не земля й не море. Місце, якого не існує.

Елізвін підводиться. Всміхається.

— Це світ янголів.

І вже при виході. Спиняється.

— Поїдемо, отче Плюшу. Іще кілька днів — і поїдемо.

— Отже, послухай-но, Доле. Пильнуй море. А помітивши корабель, скажеш мені. Утямив?

— Так, пане Плассоне.

— Молодець.

Справа в тім, що Плассон недобачає. Близько бачить, а далеко — ні. Каже, що через те, що забагато часу споглядав обличчя багатіїв. Це руйнує зір. А все решту й поготів. Отож, він видивляється кораблі, але не знаходить. Можливо, у Дола вийде.