Алессандро Барікко - Море-океан

— Отче Плюшу…

— Та це ж жарт, хіба ні? Добре, він нічого не сказав, лише трішки осміхається і йде геть. А я засинаю й що ж бачу?

— Графиню Вермеєр, яка купається.

— Еге.

— І яка ж вона?

— Ніяка, таке розчарування…

— Незугарна?

— Та не така вона вже й худорлява, як здається здалеку, цілковите розчарування… Проте… Щовечора той хлопчик приходить. Звати Дітцем. І щоразу питає, що я хочу бачити уві сні. Тож я позавчора й попросив: «Хочу побачити Елізвін. Побачити, якою вона виросте». І я заснув, і наснилася мені ти.

— І якою?

— Живою.

— Живою. А ще якою?

— Живою. І більше нічого не питай. Ти була жива.

— Жива… я?

Енн Деверіа й Бартлбум сидять пліч-о-пліч у човні на суходолі.

— І що ж ви йому відповіли? — питає Бартлбум.

— Я йому не відповіла.

— Ні?

— Ні.

— І що тепер буде?

— Не знаю. Мабуть, приїде.

— Ви щасливі з цього?

— Я хочу його. Але не знаю.

— Може, він приїде й забере вас із собою назавжди.

— Не кажіть дурниць, Бартлбуме.

— А чом би й ні? Він же вас кохає, ви самі казали, ви все, що він має в житті…

Коханець Енн Деверіа нарешті дізнався, куди заслав її чоловік. Написав їй. Цієї миті він, либонь, уже був у дорозі до цього моря й цього берега.

— А я приїхав би сюди й забрав вас назавжди.

Всміхається Енн Деверіа.

— Скажіть мені це ще раз, Бартлбуме. Точнісінько цим самим тоном, благаю. Повторіть мені це ще раз.

— Отам, унизу… он воно!

— Унизу де?

— Отам, ні… трохи праворуч, так…

— Бачу його! Святий Боже, бачу.

— Три щогли!

— Три щогли?

— Трищоглове судно, хіба не бачите?

— Три?

— Плассоне, відколи ми вже тут?

— Споконвіку, мадам.

— Та ні, я серйозно питаю.

— Споконвіку, мадам. Дійсно-бо.

— Як на мене, він садівник.

— Чому?

— Він знає назви дерев.

— А ви звідки знаєте, Елізвін?

— А мені ця штука про сьому кімнату зовсім не до смаку, зовсім.

— Вам надокучає?

— Я боюся чоловіка, який не показується.

— Отець Плюш каже, що це він боїться.

— Чого боїться?

— Іноді я питаю сам себе, на що ми чекаємо. Тиша.

— Поки стане запізно, мадам.

Він міг би довіку не зупинятися.

Фрегат «Альянс», що належав до французького флоту, через чотирнадцять днів, як відчалив від берегів Рошфора, сів на мілизну через невправність капітана й неточні мапи, загруз на білій піщаній обмілині, далеко від берегів Сенегалу. Спроби зрушити судно виявилися марними. Єдине, що залишилось, — покинути корабель. Оскільки шлюпок, щоб умістити весь екіпаж на борту бракувало, вирішили спорудити пліт завдовжки з сорок футів і вполовину вужчий. Зійшли на нього 147 чоловік: солдати, моряки, кілька пасажирів, чотири офіцери, лікар та інженер-картограф. За планом евакуації екіпажу, передбачалося, що чотири шлюпки, які є на облавку, буксуватимуть пліт за собою аж до берега. Невдовзі по тому, як покинули уламки «Альянсу», караван, що поволі намагався дістатися берега, охопили паніка й безлад. Чи то через боягузтво, чи то через професійну недбалість — ніхто так ніколи не дізнався, що то було насправді, — шлюпки загубили пліт. Тягова линва розірвалася. Чи хтось її обрізав. Шлюпки пливли далі до берега, а пліт полишили на самого себе. Уже за півгодини його віднесло течією й пліт зник з обрію.

Найперше — моє ім’я — Савіньї.

Найперше — моє ім’я, друге — погляд тих, хто нас покинув,

— їхні очі тієї миті — вони їх не зводили з плоту, неспроможні відвести очі в інший бік, але за тими поглядами, за ними не було нічого, геть нічого: ні ненависті, ні жалю, ні докорів, ані страху, анічогісінько, їхні очі.

Найперше — це моє ім’я, друге — ті очі, а третє — невідступна думка: я ось-ось

помру, не вмру. Я ось-ось помру, не вмру, я ось-ось помру, не вмру — вода вже сягає колін, пліт хилитається, придушений вагою надміру людей — я ось-ось помру, не вмру, я ось-ось помру, не вмру — запах, запах страху, моря, тіл, деревини, що скрипить під ногами, голоси, мотузки, за які тримаєшся, моє вбрання, моя зброя, обличчя чоловіка, який — я ось-ось помру, не вмру я ось-ось помру, не вмру я ось-ось помру, не вмру — повсюдно хвилі, може, не треба думати, де суша? Хто нас до неї доправить, хто командувач? — вітер, течія, молитви, подібні на стогони, молитви, сповнені злості, крикливе море, страх, який…

Найперше —

моє ім’я, друге — ті очі, третє — думка, а четверте — ніч, що спадає, хмари, що затуляють сяйво місяця, жахливий морок, лише шум, себто крики та стогони, молитви, прокльони й море, що, здіймаючись, починає зусібіч розривати той клубок тіл — нічого не лишається, окрім як триматися, за що вхопишся: мотузку, колоди, чиюсь руку — всю ніч у воді, під водою сяяло якесь світло, хоч якесь, ця пітьма вічна, а стогони, що лунають щомиті, нестерпні; але в якусь мить пам’ятаю, перед ляпасом несподіваної хвилі стіною води, пригадую несподівану тишу, тишу, від якої холоне душа, лише мить — і я кричу, кричу, кричу…