Алессандро Барікко - Море-океан

Амінь.

Амінь.

Амінь.

Амінь.

Амінь.

Амінь.

Амінь.

Амінь.

Амінь.

Амінь.

Найперше

Найперше — це моє ім’я,

найперше — це моє ім’я, друге — ті очі, найперше — це моє ім’я, друге — ті очі, третє — думка, четверте — ніч, що спадає,

найперше — моє ім’я, друге — ті очі, третє — думка, четверте — ніч,

що спадає, п’яте — змучені тіла, шосте — голод,

найперше — моє ім’я, друге — ті очі, третє — думка, четверте — ніч,

що спадає, п’яте — змучені тіла, шосте — голод, сьоме — жах, восьме — примари божевілля,

найперше — моє ім’я, друге — ті очі, третє — думка, четверте — ніч,

що спадає, п’яте — змучені тіла, шосте — голод, сьоме — жах, восьме — примари божевілля, дев’яте — помильна плоть, десяте — це чоловік, що дивиться на мене, але не вбиває. Його звати Тома. З-поміж них усіх він був найсильнішим. Бо був найхитрішим. Ми не змогли вбити його. Першої ночі Льорьо спробував. І Корреар спробував. Та в цього чоловіка сім життів. Навколо нього всі його товариші повмирали. Нас на плоту лишилося п’ятнадцятеро. Укупі з ним. Він довго сидів у найвіддаленішому від нас кутку. А відтак почав поволі повзти, наближаючись до нас. Кожен рух — це неймовірне зусилля, я це чудово знаю, бо не рухаюся ще з минулої ночі, і тут я вирішив померти. Кожне слово — жорстоке зусилля, а кожен порух — неймовірно важкий. Але він невпинно підповзає. За паском стирчить ніж. І він повзе по мене. Я знаю.

Хтозна, скільки часу спливло. Немає більше ні дня, ані ночі, лише нестерпна тиша. Ми на дрейфовому цвинтарі. Я розплющив очі, а він уже тут. Не знаю, жахіття він чи ява. Може, він просто божевілля, нарешті, божевілля, яке прийшло забрати мене. Проте якщо це божевілля, то воно зранює, у ньому немає нічого солодкого. Хочу, щоб він зробив хоч щось, той чоловік. Але він і далі на мене дивиться. Він міг би зробити лише крок і вже б накинувся на мене. Я ж беззбройний, а в нього є ніж. Я більше не маю сил, нічого не маю. А в його очах спокій та сила, як у звіра, що полює. Неймовірно, що він іще спроможний ненавидіти тут, у цій мерзенній дрейфувальній в’язниці, де тепер є лише смерть. Неймовірно, що він ще здатен пам’ятати. Якби я тільки спромігся заговорити, якби в мені лишилася ще бодай крапля життя, я б сказав те, що мушу, що немає жалю, немає вини в цьому пеклі й що тут немає ні мене, ані його, а тільки море-океан. Я б сказав йому не дивитися на мене більше й убити. Благаю. Однак у мене немає сили заговорити. А він не зрушує з місця й не відводить погляду з моїх очей. І не вбиває мене. Чи колись закінчиться це все?

Панує жаска тиша на плоту й навкруги. Ніхто більше не стогне. Мертві повмирали, а живі чекають — і квит. Жодних молитов, жодних зойків, нічого. Море танцює, але повільно, ніби пошепки прощаючись. Я більше не відчуваю ні голоду, ні спраги, ані болю. Усе обернулося на безмежну втому. Розплющую очі. А чоловік досі на місці. Заплющуюсь. Убий мене, Тома, або дай мені померти з миром. Ти вже помсти вся. Забирайся геть. Він відвертає погляд у море. Я став нічім. Чужою стала моя душа, і життя моє вже не моє, не кради в мене цим поглядом смерті.

Море танцює, але повільно.

Жодних молитов, жодних стогонів, анічогісінько.

Море танцює, але повільно.

Чи він спостерігатиме, як я вмираю?

Мене звати Тома. А це розповідь про безчестя. Я записую її зараз у голові, зуживаючи останні сили, не зводячи очей із чоловіка, який ніколи не здобуде мого прощення. Смерть, він прочитає її.

«Альянс» був великим і потужним кораблем. Море б його ніколи не здолало. Щоб побудувати такий корабель, потрібно три тисячі дубів. Плавучий ліс. А щоб згубити його, вистачило людського глупства. Капітан Шомаре звірявся з мапами, вимірював максимальну глибину моря. Проте не вмів читати море. Не вмів читати його барв. «Альянс» опинився біля узбережжя острова Арген, і ніхто не знав, як його спинити. Дивна троща: з нутрощів судна почулося щось на кшталт глухого стогону, а потім корабель завмер, трохи накренившись на бік. Непорушно. Навіки. Я бачив, як дивовижні кораблі змагаються з лютими бурями, й бачив, як деякі з них здавалися та зникали у хвилях заввишки з замки. Як на дуелі. Прекрасно. Утім, «Альянс» боротися змоги не мав. Мовчазний кінець. А навколо неозоре море, майже штиль. Ворог у ньому був усередині, не ззовні. А проти такого ворога вся його міць — даремна. Я бачив чимало життів, які зазнають трощі в такий самий спосіб. Але щоб кораблі — ніколи.

Судно почало потріскувати. Вирішили лишити «Альянс» самому собі на поталу, тож спорудили той пліт. Від нього тхнуло смертю ще до того, як його спустили на воду. Люди це відчули й згуртувалися навколо шлюпок, прагнучи врятуватися від тієї пастки. Довелося наставляти на них рушниці, щоб змусити зійти на пліт. Командувач пообіцяв, присягаючись, що не покине їх, що шлюпки тягтимуть пліт на буксирі й що жодної небезпеки немає. Зрештою, вони юрбилися, як худоба, у тому човнику без бортів, кіля та стерна. І я серед них. Решта були солдати й моряки. Кілька пасажирів із нами. А ще чотири офіцери, картограф, лікар на ймення Савіньї, вони розмістилися посередині плоту поряд із провіантом, незначними запасами, які не загубилися в морі в метушні під час пересадки. Вони стояли на скрині. А ми всі оточили їх, стоячи по коліна у воді, бо пліт занурювався у воду під нашою вагою. Я б мав про все здогадатися ще тієї миті.