Алессандро Барікко - Море-океан

що спадає, п’яте — змучені тіла, шосте — голод, сьоме — жах, восьме — примари божевілля, що виростають на цій такій собі бійні, жаскому полі бою, омитому хвилями, укритому тілами, обрубками тіл, зеленкувато-жовтавими обличчями, кров’ю, що запеклася на очницях без зіниць, глибокими ранами та розітнутими губами, ніби трупи, які виблювала земля, розкраєний землетрус мерців, умирущих, бруківка страждань, застряглих у смертоносному каркасі плоту, по якому живі — живі — метушаться, грабуючи мертвих, забираючи нікчемний непотріб, але передовсім обертаються на дим божевілля один за одним, кожен по-своєму, кожен зі своїми химерами, породженими у свідомості голодом, спрагою, страхом і відчаєм. Примари. Усі, хто бачить суходіл (Суходіл!) чи кораблі на обрії, волають, але ніхто їх не слухає. Хтось пише офіційну скаргу в Адміралтейство, обурюючись, заявляючи про неподобство й офіційно вимагаючи… Слова, молитви, видіння, зграя летючих риб, хмара, що вказує шлях порятунку, матері, брати, дружини, що з’являються, щоб промокнути рани, омити водою й приголубити, хтось, засапуючись, шукає своє дзеркало, дзеркало, хто бачив його дзеркало, віддайте мені моє дзеркало, дзеркало, моє дзеркало, чоловік благословляє приречених померти, клянучи і стогнучи, а хтось балакає з морем, тихенько розмовляє з ним, сидячи на плоту, сказати б, заграє до нього, і чує його відповіді, чує, як море відповідає, такий собі діалог, останній, дехто поступається, повіривши його хитрим відповідям, і спускаються в море, віддаючись неосяжному другові, що пожирає їх, уносячи якнайдалі; а на плоту тим часом туди-сюди невпинно бігає Леон, хлопчисько, цурпалок Леон, дванадцяти років, охоплений божевіллям, викрадений жахом, з боку в бік плоту бігає, безугавно вигукуючи, немов один неперервний крик, мамо, моя мамо, мамо, моя мамо, мамо моя, Леон, із ласкавим поглядом та оксамитовою шкірою, бігає, як знавіснілий, як пташка в клітці, допоки не згубив себе: у нього розірвалося серце, абощо, у грудях, убивши його так раптово, випятивши йому очі, корчачи його тіло, допоки не кидає його, непорушного, додолу, де його піднімають руки Жілбера (Жілбера, що любив його), притискаючи його до себе (Жілбера, що любив його, а зараз, оплакуючи, цілує безутішно), дивовижне видовище посеред цього пекла: обличчя того старого, що схилився над губами дитячими, дивовижне видовище — бачити ці поцілунки, як я можу їх забути, коли сам бачив їх, ті цілунки, я, без примар, я, несучи на собі смерть, не зазнавши навіть милості розчинитися в якійсь примарі чи солодкому божевіллі, я, що припинив лічити дні, але все одно знаю, що щоночі повертатиметься той звір, він мусить вилазити на волю, той звір жаху, нічна бійня, війна, у якій ми боремося, смерть, яку сіємо навколо себе, щоб не померти, ми, котрі…

Найперше — моє ім’я, друге — ті очі, третє — думка, четверте — ніч,

що спадає, п’яте — змучені тіла, шосте — голод, сьоме — жах, восьме — примари божевілля, дев’яте — помильна плоть, плоть, плоть, що запікається на линвах вітрил, плоть, з якої юшить кров, плоть, людська плоть у моїх руках, у моїх зубах, плоть людей, яких я бачив, які були там, що були живі, а потім повмирали, убиті, пошматовані, ошалілі, плоть рук та ніг, які на моїх очах билися, плоть, відідрана від кісток, плоть, яка мала ім’я і яку зараз я пожираю, божеволіючи від голоду, днями пережовуючи шкіру з наших пасків і клапті сукна, бо нічого більше немає, нічого на цьому хижому плоту, нічого, морська вода та сциклиння, залишене вистигати в жерстяних кухлях, шматки олова, які тримаємо під язиком, щоб не здуріти від спраги, і лайно, що його не сила проковтнути, й мотузки, просякнуті кров’ю та солоною водою, єдина їжа, яка віддає життям, допоки хтось, засліплений голодом, не схиляється над трупом свого друга, плачучи та примовляючи й молячись, не відриває шмат його плоті, а потім, наче звір, тягне його в куток і починає смоктати, потім кусати, потім блювати і знову гризти, люто долаючи огиду, щоб видерти в смерті останній шлях навпростець до життя, хижу стежину, на яку, проте, ми звертаємо поволі один за одним, усі як один, тепер ставши подібними до тварюк і шакалів, онімілі, кожен нарешті заткнувши собі пельку шматком плоті з різким смородом на зубах, руки замащені кров’ю, на череві — тьмяний укус, запах смерті, пліснява, шкіра, плоть, що розкладаються, плоть, що рветься, з якої крапає вода та сироватка, розкриті тіла, немов крики, накриті столи для звірів, тварюк, якими ми є, цілковитий кінець, жахлива капітуляція, сороміцький програш, бридка поразка, блюзнірська катастрофа, і саме посеред усього цього я — я підводжу очі — я — підводжу очі — очі — саме посеред усього цього я підводжу очі й бачу — я — бачу його: море. Уперше за багато-багато діб я його бачу по-справжньому. І чую його страхітливий голос, і сильний-сильний запах, і всередині його нестримний танок, нескінченну хвилю. Зникає все, залишається тільки воно, переді мною, на мені. Одкровення. Спав покров болю та страху, що огорнув мою душу, розплітаються тенета неслави, жорстокості, жахіть, що вкрали мої очі, розчиняється тінь смерті, що поглинула мій розум, і в несподіванім світлі непередбачуваного прозріння я нарешті бачу, і відчуваю, і розумію. Море. Що видавалося простим глядачем, мовчазним змовником. Здавалось обрамленням, сценарієм, тлом декорацій. А зараз, споглядаючи його, я розумію: море було всім. Воно було з найпершої хвилини всім. Бачу, як воно витанцьовує навколо мене, пишне в крижанім світлі, неозорий дивовижний монстр. Воно було в руках тих, хто вбивав, і в убитих, що помирали, було воно в спразі й у голоді, в агонії було воно, у боягузтві й у божевіллі, було воно в ненависті й у відчаї, було воно жалем і зреченням, воно є цією кров’ю та цією плоттю, воно є цим жахом і цим блиском. Немає плоту, немає людей, немає слів, почуттів, жестів, нічого. Немає винних і невинуватих, проклятих і спасенних. Є лише море. Кожна річ перетворилася на море. Ми, покинуті землею, перетворилися на морське черево, а морське черево — на нас, і в нас дихає й живе. Я бачу, як воно танцює у своїй блискучій накидці через утіху для своїх невидимих очей, і нарешті знаю, що це не людська поразка, позаяк це тільки тріумф моря, усе навколо є його славою, отже, отже, хай славиться, ОСАННА, ОСАННА, ОСАННА ЙОМУ, морю-океану, що могутніше за будь-яку міць і дивовижніше за будь-яке диво, ОСАННА ТА СЛАВА ЙОМУ — хазяїнові та слузі, жертві й катові, ОСАННА, перед Ним земля схиляється, облизуючи пахучими вустами край його накидки, СВЯТЕ, СВЯТЕ, СВЯТЕ, утроба для кожного немовляти й черево для кожного померлого, ОСАННА ТА СЛАВА ЙОМУ, прихисток для кожної долі й серце, що б’ється, початок і кінець, обрій та схід, володар безвісті, знавець усього, хай буде ЙОМУ ОСАННА ТА СЛАВА, господареві часу й володареві ночей, єдиному й неповторному, ОСАННА, бо йому належить обрій, запаморочливе його лоно, глибоке й бездонне, СЛАВА, СЛАВА, СЛАВА, у небесній височині, бо немає такого неба, яке б у морі не відбивалося, як у дзеркалі, й не губилося, та немає такого суходолу, який би Йому не скорився, Йому, непереможному, судженому подружжю місяця, суворому батькові лагідних припливів, перед Ним скоряється все людство, вихваляючи піснею ОСАННИ та СЛАВИ, позаяк море в середині нього, у ньому зростає, а люди в ньому живуть і вмирають, а Воно для них є таємницею й метою, істиною та карою, спасінням і єдиним шляхом у вічність, і так, і так буде довічно, аж до скону віків, що стане кінцем для моря, якщо море стане скінченним, Воно, Святе, Неповторне, Єдине, Море-Океан, хай буде йому ОСАННА І СЛАВА аж до скону віків. АМІНЬ.