Алессандро Барікко - Море-океан

Про ті миттєвості в мене лишився тільки образ. Шмальц. Шмальц, губернатор, який іменем короля мав захопити нові колонії. Його опускали вниз із правого борту, поки він сидів у своєму кріслі. Оксамитовому кріслі, оздобленому позолотою, на якому він незворушно сидів. Разом із кріслом його опускали вниз, наче якусь суцільну статую. Ми на тому плоті, хоч досі були пришвартовані до «Альянсу», уже боролися з морем та страхом. А він спускався там, немов висячи в повітрі, у свою шлюпку, ефірний, мов янголи, що спускаються зі стелі у виставах міських театрів. Колихався він у своєму кріслі, як маятник. А мені тоді спало на думку: гойдається, наче повішений від надвечірнього вітерцю.

Не знаю, у яку саме мить нас покинули. Я силкувався встояти на ногах, не відпускаючи від себе Терезу далеко. А потім почув крики та постріли. Підвів очі. І під десятком голів, що гойдалися на хвилях, і десятками рук, які розтинали повітря, побачив море та шлюпки, що віддаляються, а між ними й нами — безвість. Дивився — і не йняв віри. Знав, що вони не повернуться. Нас віддали на поталу випадковості. Лише талан міг стати нам порятунком. Але переможеним ніколи не таланить.

Тереза — дівчинка. Не знаю, скільки рочків вона мала насправді. Проте здавалась юною. Коли в Рошфорі я працював у порту, вона обминала мене, несучи кошики з рибою й дивлячись на мене. Отак дивилася на мене, поки я в неї не закохався. Вона була єдиним, що я мав на тій землі. Моє життя, хай чого воно було варте, і вона. Коли я записався в експедицію, яка рушала завойовувати нові колонії, мені пощастило домовитись, щоб її взяли працювати маркітанткою [4] Маркітант — дрібний торговець продуктами харчування й предметами солдатського вжитку, який супроводжував армію під час походу, маневрів. . Отож ми вирушили, сівши на борт «Альянсу». Усе здавалося грою. Як добре поміркувати, то протягом перших днів усе видавалося грою. Якщо я знаюся на тому, що значить бути щасливими, то тими ночами ми були щасливі. А коли я опинився з-поміж тих, хто мусив зійти на пліт, Тереза захотіла поплисти зі мною. Вона могла б пливти в шлюпці, але схотіла приєднатися до мене. Я сказав їй, щоб не робила дурниць, що ми знайдемо одне одного на суходолі, що їй немає чого боятися. Та вона не хотіла мене слухати. Там були великі й кремезні дядьки завбільшки зі скелю, які скиглили, благаючи дати їм місце на тих чортових шлюпках, зістрибуючи з плоту, наражаючись на смерть, аби втекти звідти. Вона зійшла на плот, не сказавши ані слова, приховуючи увесь той страх, що був у ній. Часом жінки наважуються на вчинки, від яких у нас пересихає горло. Можеш усе життя пробувати це повторити, але не спроможешся на таку саму легкість, на яку вони часом здатні. Ця легкість у них усередині. Усередині.

Перші повмирали вночі, їх скинуло з плоту хвилями, що омивали пліт. У темряві було чутно, як поволі вдалині стихають їхні крики. На світанку бракувало з десяток людей. Хтось лежав, придушений між дошками плоту, потоптаний рештою. Четверо офіцерів, а також Корреар, картограф, та Савіньї, лікар, узяли ситуацію у свої руки. Вони були озброєні. Вони порядкували провіантом. Люди їм довіряли. Льорьо, один із офіцерів, виголосив іще й добру промову, наказав підняти вітрило, пообіцявши, що доправить нас до берега і там ми переслідуватимемо наших зрадників, не спиняючись, допоки не втамуємо жагу помсти. Саме так і сказав: допоки не втамуємо жагу помсти. Ніби він і не офіцер був зовсім. Ніби був одним із нас. Почувши такі слова, люди розпалилися. Ми справді повірили, що все буде саме так. Треба було лише вистояти й не боятися. Море заспокоїлося. Легкий вітерець надимав наше вітрило удачі. Кожному з нас буде по порції пити й їсти. Тереза мовила до мене: «У нас усе вийде». І я відповів: «Так».

Надвечір офіцери, не сказавши ні слова, викотили зі скрині одну бочку з вином, і вона покотилася поміж нас. І пальцем не ворухнули, коли дехто накинувся на неї, відкоркував та почав пити. Люди підбігли до бочки, навколо панував гармидер, усі прагнули напитися вина, а я нічого не міг збагнути. Так і стояв нерухомо, тримаючи Терезу коло себе. Щось дивне було у всьому цьому. Відтак почувся лемент й удари сокири, якою хтось намагався розрубати мотузки, якими був зв’язаний пліт. То ніби був знак. Раптом розпочався дикий бій. Стояла пітьма, лише раз по раз визирав місяць із-за хмар. Я чув, як стріляють із рушниць, і на примар були схожі несподівані проблиски світла, чоловіки, які кидалися один на одного, трупи, шаблі, що били наосліп. Ґвалт, люті крики й стогони. У мене був тільки ніж: той самий, який я зараз зажену в серце цьому чоловікові, котрому бракує вже сили, щоб утекти. І я встромив ножа, але не знав, хто ворог мій, я не хотів убивати, я не розумів. А потім знову вийшов місяць, і я побачив: неозброєний чоловік притулявся до Савіньї, лікаря, викрикуючи «пощади, пощади, пощади», він так і кричав, коли перший удар шаблюки ввігнався йому в черево, потім другий, третій… Я бачив, як він важко звалився на землю. І бачив обличчя Савіньї. І збагнув. Хто мій ворог. І що мій ворог переміг.