Алессандро Барікко - Море-океан

Даррел був одним із тих, хто повернувся живим. Хто бачив морське черево, був тут, але повернувся. Це людина, яку небо любить, — так казали про нього люди. Він пережив дві корабельні трощі й, за чутками, після другої подолав більше як три тисячі миль на нікчемному човнику, щоб дістатися землі. День при дневі в морськім череві. А відтак повернувся. Тому люди його називали Даррел-мудрець. Даррел бачив, Даррел знає. Я цілими днями слухав його розповіді, але про морське черево він мені ніколи нічого не оповідав. Не хотів про нього говорити. Йому навіть не подобалося, що люди вважають його розумним та мудрим. Найбільше терпіти не міг, коли хтось розповідав про нього, що він урятувався. Чути не міг цього слова: врятувався. Опустивши голову, примружував очі так, що годі забути. Дивлячись на нього в таку мить, я ніяк не міг дібрати назви тому, що бачив на його обличчі й що, я знав, було його таємницею. Тисячу разів я ледь торкався цієї назви. Тут, на цьому плоту, у череві моря, я знайшов цю назву. І тепер знаю, що Даррел був людиною розумною й мудрою. Людиною, яка побачила. Та, передовсім, углибині кожної миті свого життя він був людиною безутішною. Цього мене навчило морське черево. Той, хто побачив істину, навіки залишиться безутішним. А насправді, врятованим є тільки той, хто ніколи не наражався на небезпеку. Можливо, покажеться якийсь човен зараз на обрії й примчить крізь ці хвилі просто сюди, діставшись на мить раніше за смерть, і забере нас звідси, і поверне нас додому, живими, живими, але не це, насправді, може врятувати. Бо навіть опинившись на будь-якій землі, ми більше ніколи не будемо врятованими. А те, що ми побачили, стоятиме в нас перед очима, те, що ми накоїли, зостанеться на наших руках, а те, що почули, не покине наших душ. І навіки ми, пізнавши справдешність речей, до скону ми, поріддя жаху, навіки ми, вишкребки з морського черева, навіки ми, мудрі та розумні, навіки будемо безутішними.

Безутішними.

Безутішними.

На плоту запала мертва тиша. Час від часу Савіньї, розплющивши очі, дивиться на мене. Ми такі близькі до смерті, так глибоко в морському череві, що вже навіть обличчя не здатні обманювати. А на його обличчі правда. Страх, втома й огида. Хтозна, що він читає на моєму обличчі. Він уже так близько, що іноді я чую його запах. Зараз підповзу до нього ближче й своїм ножем розітну йому серце. Яка дивна дуель. Цілими днями на плоту, залишеному на поталу морю, посеред усіх можливих смертей ми й далі намагалися вбивати один одного. Чимраз більш виснажені, чимраз повільніше. А зараз ця остання сутичка здається безкінечною. Проте не буде такою. Присягаюся. Жодна доля не дасть марних надій: хай яка вона всемогутня, вона не нагодиться вчасно, щоб спинити цей двобій. Він не помре перше, ніж його вб’ють. Перше, ніж помру, я вб’ю його. Мені лишається тільки це: легеньке тіло Терези, ніби невитравний відбиток на моїх руках, і потреба, прагнення хоч якої-небудь справедливості. І нехай це море знає, що я матиму її. Нехай будь-яке море розуміє, що я добудуся раніше за нього. І не в його хвилях Савіньї заплатить, а в моїх руках.

На плоту запала мертва тиша. Чути лише, як страшенно гучно гримить море.

Найперше — моє ім’я, друге — ті очі, третє — думка, четверте — ніч, що спадає, п’яте — змучені тіла, шосте — голод, сьоме — жах, восьме — примари божевілля, дев’яте — помильна плоть, десяте — це чоловік, що дивиться на мене, але не вбиває.

Останнє — вітрило.

Біле. На обрії.

На краю землі за крок від бурливого моря відпочивав нерухомо готель «Альмаєр», поринувши в нічний морок, як портрет, запорука любові, що його зберігають у темній шухляді.

Хоч вечеря вже давно закінчилася, усі, не знати чому, забарились у великій вітальні з каміном. Несамовитість моря за вікном заспокоювала душі та плутала думки.

— Я нічого не хочу сказати, але, може, варто…

— Не турбуйтеся, Бартлбуме. Зазвичай готелі не зазнають трощі.

— Зазвичай? Як це зазвичай ?

Проте найкумеднішими були діти. Усі скупчилися, приліпившись носами до шибок, навдивовижу мовчазні, споглядали морок надворі: Дуд, що мешкав на підвіконні в номері Бартлбума, Дітц, який обдаровував отця Плюша снами, та Дол, який виглядав кораблі для Плассона.

І Діра. І навіть прекрасна дівчинка, що спала в ліжку Енн Деверіа і якої, коли вона гуляла по готелю, ніхто ніколи не бачив. Усі тут, немов загіпнотизовані невідь-чим, мовчазні та стурбовані.