Алессандро Барікко - Море-океан

— Я тут.

Дивовижний вітер. Море-океан.

— А знаєте, якої я думки?

— Якої?

— Як на мене, це для кораблів. КОРАБЛІВ.

— Кораблів?

— Таке трапляється в бурю… На березі запалюють вогні для кораблів… щоб вони не випливли на берег…

— Бартлбуме, чи ви чули?

— Га?

— Ви ось-ось станете героєм, Бартлбуме!

— Про що в біса говорить Плассон?

— Що ви незабаром станете героєм!

— Я?

— ПАНЯНКО ДІРО!

— Куди ви подалися?

— Хіба не можна почекати хвильку?

— Знаєте, що роблять острів’яни під час бурі?

— Бігають, як навіжені, туди-сюди по острову, піднявши запалені ліхтарі над головою… щоб кораблі… щоб кораблі, заплутавшись, наскакували на рифи.

— Ви жартуєте.

— Аж ніяк…Є цілі острови, які живуть із того, що знайдуть на розбитих кораблях.

— Ви ж не маєте на увазі, що…

— Потримайте, будь ласка, мій ліхтарик.

— Та зупиніться ви на мить, хай вам чорт!

— Мадам… ваша накидка!

— Облиште її там.

— Ма…

— Облиште, її на бога!

Дивовижний вітер. Море-океан.

— Та що вони роблять?

— Панянко Діро!

— Куди в біса всі біжать?

— Загалом…

— ДУДЕ!

— Біжіть, Бартлбуме.

— Біжу, але куди?

— Загалом, що цим дітям відібрало мову?

— Погляньте туди.

— Це Діра.

— Вона сходить на пагорб.

— Я йду звідси.

— Дуде! Дуде! Треба йти до пагорба!

— Та куди ж він?

— Господи, нічого вже не зрозуміло.

— Вище підніміть ліхтарик і біжіть, отче Плюшу.

— Я більше й кроку не ступлю, якщо…

— Але чому всі мовчать?

— Мені зовсім не подобається, як вони дивляться.

— А що вам не до вподоби?

— Очі. ЇХНІ ОЧІ!

— Плассон, де подівся Плассон?

— Я йду з Долом.

— Проте…

— ЛІХТАРИК… ЗГАС МІЙ ЛІХТАРИК!

— Мадам Деверіа, де ви йдете?

— Власне, я хочу знати, я рятую корабель чи топлю його!

— Елізвін! Мій ліхтарик! Він згас!

— Плассоне, що сказала Діра?

— Туди, туди…

— Мій ліхтарик…

— МАДАМ!

— Вона вас уже не чує, Бартлбуме.

— Хіба таке може бути…

— Елізвін! Де поділася Елізвін? Мій ліхтарик…

— Отче Плюшу, підійдіть сюди.

— У мене згас ліхтарик.

— До біса, я йду сюди.

— Підійдіть, я запалю його.

— Святий Боже, Елізвін… чи ви бачили її?

— Вона, мабуть, пішла з мадам Деверіа.

— Але ж вона була тут, була тут.

— Тримайте цей ліхтарик рівно.

— Елізвін…

— Дітце, ти бачив Елізвін?

— ДІТЦЕ! ДІТЦЕ! Та що в дідька трапилося з цими дітьми?

— Ось… ваш ліхтарик…

— Я вже нічого не збагну.

— Ну ж бо, ходімо.

— Я маю знайти Елізвін…

— Ходімо, отче Плюшу, ми пасемо задніх.

— Елізвін…Елізвін! Святий Боже, де ж ти пропала… Елізвін!

— Отче Плюшу, припиніть, знайдемо її…

— Елізвін! Елізвін! Елізвін, благаю…

Непорушно, тримаючи згаслий ліхтарик у руці, Елізвін чула своє ім’я, яке долинало здалеку, змішуючись із вітром та шумом моря. У пітьмі, що простягалася перед нею, бачила, як перехрещуються маленькі вогники з десятка ліхтариків, що загубились у своїй мандрівці на краю бурі. Не було в її голові ні неспокою, ані страху. Розгорнулося в усіх подробицях несподівано в душі її тихе озеро. І промовляло воно знайомим голосом.

Повернувшись, вона повільно рушила тією дорогою, якою прийшла. Для неї не існувало вже ні вітру, ні ночі, ані моря. Ішла й знала, куди йти. Та й по всьому. Дивовижне відчуття. Відколи доля нарешті відкривається, стає добре помітною стежиною, слідом, який ні з чим не сплутаєш, чітким напрямком. Безкінечний час наближення. Об’єднання. Якщо йому заманеться, ніколи не скінчиться. Рух, що ним віддаються на ласку долі. Щира емоція. Немає більше ні дилем, ані обману. Знати де. І дістатися її. Хай якою вона є, ця доля.

Вона крокувала вперед, і була то найприємніша річ, яку вона колись робила в житті.

Побачила, що готель «Альмаєр» уже близько. Його вогні. Проминула узбережжя, стала на порозі, зайшла, зачинила за собою двері, крізь які разом із рештою не знати як давно вибігла, ще тоді нічого не відаючи.

Тиша.

По дерев’яній долівці, крок за кроком. Під ногами риплять піщинки. У кутку, долі, лежала накидка, що впала на Плассона в метушні, коли всі вибігали. На подушках, у кріслі, слід тіла мадам Деверіа, мов вона щойно підвелася з крісла. А посеред кімнати, випроставшись, незрушний Адамс. І він дивиться на неї.

Крок за кроком, поки до нього не підійшла. І мовила:

— Ти ж мене не скривдиш, так?

Він її не скривдить, правда?

— Не скривджу.

Не скривджу.

Тоді

Елізвін,