Алессандро Барікко - Море-океан

— Вони як тваринки, повірте. Відчувають небезпеку. Інстинктивно.

— Плассоне, чи не завдали б ви собі клопоту заспокоїти трошки свого друга…

— Кажу вам, дівчинка просто чудова…

— Спробуйте, мадам.

— Зовсім непотрібно, щоб хтось завдавав собі клопоту втихомирювати мене, оскільки я цілком спокійний.

— Спокійний?

— Цілком.

— Елізвін… хіба не прекрасна? Схожа на…

— Отче Плюшу, припиніть постійно витріщатися на жінок.

— Вона не жінка…

— Звісно, що вона — жінка.

— Однак маленька…

— Скажімо, що здоровий глузд підказує мені не втрачати пильності, уважаючи…

— Це не здоровий глузд. Це звичайнісінький страх.

— Неправда.

— Правда.

— Ні.

— Звісно, що правда.

— Звісно, що ні.

— А, пусте. Ви, мабуть, ладні говорити про це годинами. Я йду геть.

— Добраніч, мадам, — мовили всі гуртом.

— Добраніч, — відповіла трохи неуважно Енн Деверіа. Та з крісла не підвелася. Навіть не змінила пози. Отак і сиділа, непорушно. Ніби нічого не трапилося. Справді, дивовижна то була ніч.

Можливо, врешті-решт усі скоряться звичайності цілком пересічної ночі, один за одним піднімуться у свої номери, навіть позасинають, незважаючи на гуркіт бурхливого моря, кожен поринувши у свої марева чи сховавшись у безслівних снах. Можливо, нарешті, ця ніч могла б стати цілком буденною. Але не стала такою.

Першою, відірвавши погляд від шибок, обернувшись несподівано, з вітальні вибігла Діра. Решта дітлахів побігли за нею слідом, не промовивши ані слова. Плассон, пополотнівши, глянув на Бартлбума, який збліднувши, глянув на отця Плюша, який, побілівши, зиркнув на Елізвін, яка, сполотнівши, глянула на Енн Деверіа, яка й далі дивилася перед себе. Та з невідчутним подивом. Повернувшись у вітальню, діти несли в руках ліхтарики. Діра почала запалювати їх один за одним, якось по-дивному несамовито.

— Чи трапилося щось? — увічливо спитав Бартлбум.

— Ось, тримайте, — відповів йому Дуд, простягаючи запалений ліхтарик. — І ви, Плассоне, хутко візьміть теж.

Тепер уже годі було щось збагнути. Кожен сидів із запаленим ліхтариком у руці. Ніхто нічого не пояснював, діти бігали сюди-туди, ніби їх охопила непоясненна тривога. Отець Плюш заворожено дивився на вогник свого ліхтарика. Бартлбум бурмотів якісь ледве чутні склади на знак протесту. Енн Деверіа підвелася з крісла.

Елізвін зауважила, що тремтить. Саме цієї миті великі скляні двері, що виходили на узбережжя, розчинилися настіж. Ніби випущений із катапульти, лютий вітер влетів у вітальню й почав крутитися навколо всього та всіх. Обличчя дітей просвітліло. А Діра крикнула:

— Мерщій… геть!

І вибігла крізь розчинені двері, тримаючи в руках запалений ліхтарик.

— Ходімо… надвір, надвір, геть звідси!

Кричали діти. Та не від страху. Кричали, щоб перекричати грім моря й вітру. Щось схоже на радість — непоясненну радість — дзенькотіло в їхніх голосах.

Бартлбум заціпенів посеред кімнати, цілком спантеличений. Отець Плюш обернувся до Елізвін і зауважив, що її обличчя було разюче блідим. Мадам Деверіа не сказала ні слова, але, схопивши свій ліхтарик, пішла за Дірою. Плассон побіг за нею слідом.

— Елізвін, тобі краще лишитися тут…

— Ні.

— Елізвін, послухай мене…

Бартлбум, машинально схопивши плащ, вибіг, мурмочучи щось сам до себе.

— Елізвін…

— Ходімо.

— Ні, послухай мене… я зовсім не впевнений, що ти…

Назад повернулася дівчинка — красуня — і мовчки схопила за руку Елізвін, усміхаючись до неї.

— А я впевнена, отче Плюшу.

У неї тремтів голос. Але тремтів, сповнений сили й бажання. А не страху.

Готель «Альмаєр» залишився за спинами: двері гепали на вітру, а вогники в темряві поволі зменшувалися. Немов шматки лави, що бризками розліталися з жаровні, берегом бігли десять маленьких ліхтариків, вимальовуючи в нічній пітьмі таємні та кумедні ієрогліфи. Невидиме море гайнувало свій неймовірний гул. Дмухав вітер, перевертаючи догори дригом світ, слова, обличчя, думки. Дивовижний вітер. Це море-океан.

— Наполягаю, щоб мені сказали, куди ми в біса йдемо!

— Що?

— КУДИ МИ В БІСА ЙДЕМО?

— Не опускайте ліхтарика, Бартлбуме!

— Ліхтарик!

— Агов, ми справді маємо аж так бігти?

— Я вже багато років не бігав.

— Років що?

— Дуде, можна, в біса, дізнатися…

— БАГАТО РОКІВ ВЖЕ НЕ БІГАВ.

— Усе гаразд, пане Бартлбуме?

— Дуде, хай тобі грець..

— Елізвін!

— Я тут, тут я.

— Не відходь від мене, Елізвін.