Алессандро Барікко - Море-океан

— Серце моє, прощавай.

— О, ні, ні, ні!

— Прощавай.

— Ти не помреш, присягаюся.

— Прощавай.

— Благаю, не вмирай…

— Відпусти мене.

— Ти не помреш.

— Відпусти мене.

— Ми врятуємося, повір мені.

— Серце моє…

— Не помирай…

— Кохання моє.

— Не вмирай. Не вмирай. Не вмирай!

Страшенно голосним здавався шум моря. Таким гучним я його ніколи не чув. Узявши Терезу на руки, я відтяг її до самого краю плоту. Спустив її поволі у воду. Я не хотів, щоб вона лишилася в цьому пеклі. І якщо не було і клаптика суходолу, щоб берегти її спокій, хай забере її до себе морська глибочінь. Безкраїй сад мерців, без хрестів і меж. Вона сковзнула в море, як хвиля, лише прекрасніша за решту хвиль.

Я гадки не маю. Важко все це збагнути. Якби в мене попереду було життя, я б, може, гортав дні, розповідаючи цю історію без угаву, тисячу разів, допоки б одного дня все не збагнув. Але переді мною — лише чоловік, який чекає, поки я заколю його. І море, море, море.

Єдиною людиною, яка насправді мене дечого навчила, був стариган на ім’я Даррел, він завжди казав, що є три різновиди людей: ті, хто живуть біля моря, ті, що кидаються в море, і ті, які спромоглися повернутися з моря живими. І додавав: побачиш, як здивуєшся, дізнавшись, котрі з них найщасливіші. Тоді я був іще хлопчаком. Узимку бачив, як кораблі витягують на суходіл, піднімаючи величезними дерев’яними вішалками: корпус у повітрі, а ніс розтинає пісок, як жалюгідний ніж. І я міркував: я ніколи не залишуся тут. Я хочу в глиб моря. Бо якщо у світі є істина, то вона там. І зараз я там, у глибокому лоні моря. Я досі живий, бо безжально вбив, бо їм плоть, яку віддер із кісток моїх побратимів, бо пив їхню кров. Я бачив безліч речей, які з морського берега невидимі. Я бачив, що таке справжня жага й що таке страх. Я бачив, як щезають чоловіки, перетворюючись на дітей. А потім перетворювалися ще раз — на хижих звірів. Я бачив найдивовижніші сни та слухав найпрекрасніші оповідання в моєму житті, що їх розповідали мені пересічні люди за мить до того, як кинутися в море, зникаючи на віки. Я читав у небі знаки, про які гадки не мав, і споглядав обрії на власні очі, котрих, як гадав, у мене немає. Що таке ненависть насправді, я збагнув на цих залитих кров’ю дошках, коли морська вода омиває рани, а вони через те розкладаються. І що таке жаль, я збагнув, побачивши, як наші руки, що несли смерть, годинами гладили по голові товариша, що все ніяк не міг померти. Я бачив жорстокість у жаских штурханах, якими скидали в море, я бачив ніжність в очах Жілбера, що цілував свого маленького Леона, я бачив розум у жестах, якими Савіньї вишивав своє побоїще, я бачив божевілля в тих двох чоловіків, що якось уранці, розправивши крила, полетіли геть, у небо. Якби мені випало прожити ще тисячу років, кохання стало б легким тілом Терези в моїх руках за мить до того, як спуститись у хвилі. А долею стало б ім’я цього моря-океану, нескінченного та прекрасного. Я мав рацію там, на березі, протягом тих зим, вірячи, що в морі є істина. Мені знадобилося багато років, щоб зійти в саму глибочінь морського черева: але те, що шукав, я знайшов. Пізнав справжнє. Навіть ту річ, із-поміж усіх яка є найбільш нестерпно й жорстоко справдешньою. Справжнє дзеркало — це море. Тут, у морському череві, я побачив себе. Справді, побачив.

Не знаю. Якби в мене попереду було життя, — хоча я зараз умираю, — я б прожив його, розповідаючи цю історію, безкінечно, тисячу разів, щоб збагнути, що означає: істина поступається лише жаху, і чому для того, щоб осягнути її, треба потрапити в таке пекло, а щоб побачити її, ми мусили знищити одне одного, а щоб мати її, нам довелось обернутися на хижих звірів, щоб витягти її з лігва, мусимо розірватися від болю. А щоб бути справжніми, мусимо померти. Чому? Чому все стає істинним лише тоді, коли гризе відчай? Хто розвернув світ так, що істина повинна ховатися на темному боці, а сороміцьке болото відринутої людяності — це єдина огидна земля, на якій зростає та єдина річ, що не є брехнею? І зрештою: що це за істина така, від якої тхне мертвечиною, що зростає в крові й живиться болем, живе там, де людина принижується, та тріумфує там, де людина гниє? Ця істина, вона чия ? Це істина для нас?. Там, на березі, протягом тих зим я уявляв спокійну істину, що була домом, була полегшенням, милістю й ніжністю. Це була істина, зроблена для нас. Вона чекала на нас, вона схилиться над нами, як знову віднайдена мати. Однак тут, у черві моря, я бачив, як істина гніздиться, уїдлива й досконала; те, що я побачив, — хижий птах, у польоті величнім, жорстокий птах. Я не знаю. Я не про таке мріяв, узимку марячи істиною.