Алессандро Барікко - Море-океан

охопивши

руками

обличчя

цього чоловіка,

поцілувала його.

На землях барона Кервола ніколи б не перестали переповідати цю історію. Якби її знали. Ніколи б не перестали. Кожен по-своєму, але всі б без упину розповідали про цю пару й про цілу ніч, яку вони провели разом, повертаючи одне одного до життя губами, руками — дівчинка, яка нічого в житті не бачила, й чоловік, який бачив забагато, — одні на одних — кожен сантиметр шкіри як мандрівка першовідкривача, повернення додому — в Адамсові вуста, щоб відчути аромат світу, по грудях Елізвін, щоб його забути, — в утробу збентеженої ночі, чорної й буремної, пінна лава в мороці, хвилі, як кучугури, що обвалюються, ґвалт, дзвінкі пориви вітру, несамовито гучні та стрімкі, які кидаються на морську поверхню, у нерви світу, море-океан, текучий, схвильований велетень — зітхання, зітхання в горлі Елізвін — летючий оксамит — зітхання на кожному новому кроці в новому світі, переходячи через небачені донині гори й озера з неймовірними обрисами — на животі Адамса біле тіло тієї дівчинки, що заколисує німу музику, — чи хтось би їй колись розповів, що, цілуючи очі чоловіка, можна бачити так далеко, а пестячи ноги дівочі, можна так стрімко бігти й утекти — від усього втекти — бачити далеко — вони прийшли з двох найвіддаленіших країв світу — ось що дивовижно, збагніть тільки, що вони б ніколи не торкнулись одне одного, не перетнувши від кінця до краю весь усесвіт, а натомість не мусили навіть шукати одне одного, і це — неймовірно, а найважче було тільки впізнати одне одного, упізнати одне одного, миттєва річ, єдиний перший погляд — і вони вже зрозуміли, ось у чому чудасія; це все невпинно б переповідали завжди в землях Керволових, бо ніхто й ніколи не спроможний забути, що ми ніколи не буваємо занадто далеко, щоб знайти одне одного, ніколи — занадто далекими, щоб знайти одне одного, як оці двоє, далекі одне від одного більшою мірою за будь-кого, а зараз — Елізвін кричить через ріки оповідок, що рвуться їй удушу, а Адамс плаче, відчуваючи, як ті оповідки витікають із нього до останку, нарешті закінчившись; може, світ — це рана, і хтось зшиває її цими двома тілами, що переплітаються, — це навіть не кохання, ось що дивовижно, це руки та шкіра, вуста, подив, природжіння, пахощі, можливо, сум, навіть сум, бажання, але, розповідаючи про це, ніколи не вживатимуть слова «кохання»; тисячі слів уживатимуть, замовчуючи одне — «кохання», — усе мовчить навколо, коли раптом Елізвін відчуває, як ламається спина й розум тьмяніє, стискаючи того чоловіка в собі, хапає його за руки й думає: помру. Відчуває, як ламається спина й розум тьмяніє, стискаючи того чоловіка в собі, хапає його за руки й, бачте, не помирає.

— Послухай, Елізвін…

— Ні, мовчи…

— Послухай.

— Ні.

— Те, що трапиться тут, буде жахіттям і…

— Поцілуй мене… вже благословляється на світ… вони, мабуть, повертаються…

— Послухай мене…

— Нічого не кажи, благаю.

— Елізвін…

Як це робиться? Як сказати такій жінці те, що маєш сказати їй, у її обіймах, відчуваючи її шкіру, шкіру, не можна ж говорити про смерть із нею, як про це сказати такій дівчинці про те, що вона вже знає, але їй все одно треба почути ці слова, одне за одним, може, вони вже тобі відомі, але маєш вислухати, раніше чи пізніше, хтось має їх промовити, а ти — вислухати, вона, вислухати, ця дівчинка, яка говорить:

— Маєш такі очі, яких я в тебе ніколи не бачила.

А потім:

— Якби ти тільки захотів, ти б міг урятуватися.

Як ти їй про це скажеш, такій жінці, що ти хотів би врятуватися, а ще більше хотів би врятувати і її разом із собою і тільки те й робити, що її рятувати, і себе рятувати, ціле життя, але не можна, бо в кожного попереду своя мандрівка, а в жіночих обіймах врешті збиваєшся на манівці, які й сам збагнути не можеш, і слушної миті не здатен їй розповісти, не добереш слів, щоб розповісти, слушних слів, там, між поцілунків й на шкірі, годящих слів, немає таких у тебе, доведеться шукати їх у тому, чим ти є, і в тому, що ти відчув, але не знаходиш таких, бо в них завжди неправильна музика, саме музики їм бракує, так, поміж поцілунками й на шкірі це питання музики. Тому щось таки кажеш, якусь нісенітницю.

— Елізвін, я вже ніколи не врятуюся.

Як йому про це сказати, такому чоловікові, що зараз я хочу тебе дечого навчити, що, приголублена тобою, хочу, щоб ти збагнув: доля — це не кайдани, це політ, і якщо насправді досі прагнеш жити, жити можна, і якщо, дійсно, жадаєш мене, можна віднайти тисячі таких ночей, як оця, замість тієї єдиної, жаскої, якій ти йдеш назустріч лише тому, що вона тебе чекає, ця жаска ніч, закликаючи тебе до себе вже багато років. Як йому про це сказати, такому чоловікові, що стати вбивцею — марно, як марними будуть кров і біль, це лише спосіб стрімголов бігти до кінця, коли час та світ, аби нічого не скінчилося, тут і зараз чекають на нас, кличуть нас, якби ми тільки вміли слухати їх, якби він насправді зміг по-справжньому спухати мене. Як про це сказати такому чоловікові, що він втрачає тебе?