Алессандро Барікко - Море-океан

майте терпіння,

це знову я.

Отже, тут справи

йдуть нівроку,

хтось краще, хтось гірше

влаштовуються,

практично

завжди знайдеться спосіб,

спосіб упоратися,

Ви ж мене розумієте,

коротше, клопіт не в цім.

Клопіт геть в іншім.

Якщо Ваша ласка послухати,

вислухати мене,

мене.

Клопіт у цій дорозі.

Прекрасній дорозі.

Цій дорозі, що біжить,

і тече,

і звертає,

але не тече прямо,

як могла б,

і навіть не звивисто,

як вона вміла б,

ні.

Кумедно

розпускається.

Повірте

(хоч би раз повірте Ви мені),

розпускається.

Підсумовуючи,

йде геть,

трохи туди,

трохи сюди,

охоплена

несподіваною

свободою.

Хтозна.

Тепер, не применшуючи, маю пояснити Вам це явище, яке є цілком людським, а не божим, як шлях попереду розтікається, губиться, береться грудками, затьмарюється, гадки не маю, чи Ви уявляєте, але цілком можливо, що геть не уявляєте, це властива людям річ, загалом, губитися. Це не для Вас. Будьте терплячими — і я вам поясню. Це миттєва справа. Передовсім, не дозволяйте збити себе з пантелику, зважаючи на те, що, достеменно кажучи, адже це годі заперечувати, ця дорога, яка біжить, тече, звертає під колесами екіпажа, насправді, дотримуючись фактів, зовсім не розтікається. Технічно кажучи. Простягається далі, без вагань, навіть найменшого роздоріжжя, нічого. Пряма, як веретено. Я сам бачу. Але клопіт, дозвольте Вам зізнатись, полягає не в цім. Не про цю дорогу з ґрунту, пилу та каміння ми мову ведемо. Обговорюємо ми геть інший шлях. І біжить він не ззовні , а всередині. Отут усередині. Не знаю, чи ви уявляєте: моя дорога. У кожного така є, Ви теж, мабуть, знаєте, що, між іншим, Ви теж належите до проекту цієї машини, якою ми є, усі, кожен по-своєму. Дорогу всередині мають усі. Вона здебільшого полегшує завдання цієї нашої подорожі, лише зрідка ускладнюючи його. Зараз один із тих випадків, коли вона його ускладнює. Підсумовуючи, ця дорога, та, що всередині, розтікається, а, розтікшись, благословенна, зникає. Трапляється. Повірте мені. І це неприємна річ.

Ні.

Гадаю,

це

Господь Бог

був,

гадаю,

морем.

Море

плутає хвилі,

думки,

вітрильники,

розум тебе обманює несподівано,

і дороги,

які існували ще вчора,

стали тепер нічим.

Тим паче гадаю,

гадаю,

ця Ваша знахідка

про всесвітній потоп

була,

насправді,

геніальною вигадкою.

Бо,

прагнучи

знайти

кару,

я питаю себе:

чи можна було вигадати

щось краще,

як залишити бідолаху християнина

самого

посеред цього моря.

Жодного суходолу.

Нічого.

Скелі.

Покинутих уламків.

Анічогісінько.

Жодного знаку,

який би підказав,

куди йти,

щоб дістатися своєї смерті.

Отже, бачте,

Господи Боже милостивий,

море —

це такий собі

невеличкий

усесвітній потоп.

Кімнатний.

Стоїте,

гуляєте,

споглядаєте,

дихаєте,

балакаєте,

підглядаєте за ним

з берега, певна річ,

а воно

тим часом

забирає

ваші непохитні думки,

які були

шляхом,

упевненістю,

долею,

і

натомість

дарує

вітрила,

що гойдаються у твоїй голові,

як танець

жінки,

що

зводить

із розуму.

Даруйте за таку метафору.

Та нелегко пояснити,

чому не знаходиш більше відповідей,

несамовито вдивляючись у море.

Отже, зараз, прагнучи підсумувати, підсумовуючи, клопіт у тім, що я маю безліч доріг іззовні й жодної — усередині, ба навіть якщо точніше, всередині жодної, а ззовні — чотири. Чотири. Перша: я повернусь назад до Елізвін і залишуся там, з нею, це була б найперша причина, скажімо, такої моєї подорожі. Друга: продовжую путь та їду в готель «Альмаєр», який не є цілком корисним місцем з огляду на небезпечну близькість до моря, але водночас це неймовірно прекрасне місце, спокійне, легке, щемливе й досконале. Третя: простую прямо, не звертаючи в готель, повертаюся до барона, у Кервол, адже він чекає на мене, зрештою, загалом, моя домівка там і там моє місце. Принаймні було. Четверта: кидаю все, знімаю це чорне сумне вбрання, обираю дорогу навмання, опановую якесь ремесло, одружуюсь із жінкою дотепною, але не красунею, плоджу кількох діток, старішаю й потім помираю, діставши Ваше прощення, спокійний і зморений, як пересічний християнин. Як бачите, річ не в тім, що я не маю ніяких ясних думок, вони в мене ясні-ясні, але лише до певної межі в цьому питанні. Я пречудово знаю, у чім питання. А от саме відповіді мені бракує. Мчить цей екіпаж, а я не знаю куди. Розважаю про відповідь, й у голові моїй тьмяніє. Отже,