Алессандро Барікко - Море-океан

— Мене звати Елізвін, — мовила дівчинка, підійшовши до Ланґле.

Його вразив цей голос: оксамитовий.

— Я знала чоловіка на ім’я Тома.

Оксамит.

— Коли він мешкав тут із вами, його називали Адамс.

Адмірал Ланґле так і стояв без руху, не зводячи погляду з темних очей цієї дівчинки. Нічого не сказав. Він сподівався, що цього імені ніколи більше не почує. Він не підпускав його до себе багато днів, місяців. У нього було лише кілька секунд, щоб не дати йому повернутися, зранивши його душу й спомини. Чоловікові спало на думку підвестися й попросити дівчину піти геть. Він би дав їй екіпаж. Грошей.

Будь-що. Наказав би їй забиратися геть. Іменем короля, ідіть геть.

І почув він ніби здалеку цей оксамитовий голос, що промовляв:

— Залиште мене в себе.

Протягом п’ятдесяти трьох днів і дев’яти годин Ланґле не міг збагнути, що підштовхнуло його тієї миті відповісти:

— Звісно, якщо ваша ласка.

Збагнув він лише якось увечері, сидячи поруч Елізвін, слухаючи оксамитовий голос, який промовляв:

— У Тімбукту о цій порі жінки люблять співати та кохатися зі своїми чоловіками. Зсувають вуалі з облич, і навіть сонце тікає, ніяковіючи від їхньої краси.

Ланґле відчув, як безмежна й солодка втома піднімається до самого серця. Ніби він мандрував багато років, загубившись, і нарешті віднайшов шлях додому. Він не обернувся до Елізвін. А тихо спитав:

— Звідки ви знаєте цю історію?

— Не знаю. Але знаю, що вона ваша. Ця й усі решта теж.

Елізвін прожила в палаці Ланґле п’ять років. А отець Плюш — п’ять днів. На шостий сказав Елізвін, що неймовірно, але він забув валізу в готелі «Альмаєр», справді, неймовірно, але в ній залишилися важливі речі, у тій валізі, убрання й, либонь, навіть усі молитви.

— Що значить либонь ?

— Можливо… тобто певна річ, тепер, коли я згадав, певна річ, вони в тій валізі, ти ж розумієш, я ніяк не можу залишити їх там… вони, звісно, не хтозна-які, ті мої молитви, на бога, але, коротше, загуби їх отак, зважаючи на те, що йдеться про мандрівочку на днів зо двадцять, не надто вже й далеко, але це питання…

— Отче Плюшу…

— …безперечно, я повернусь… я тільки їду забрати валізу, може, кілька днів там відпочину, а потім…

— Отче Плюшу…

— …ідеться про місяць-два, щонайбільше, я б навіть міг заскочити до твого батька, тобто я про те, нісенітниця, але було б навіть ліпше, щоб я…

— Отче Плюшу… Боже, як я за тобою сумуватиму.

Він поїхав наступного дня. Уже сидів у екіпажі, коли знов зійшов і, рушивши до Ланґле, мовив:

— А знаєте що? Я б сказав, що адмірали плавають морями…

— І я б сказав, що священики правлять службу в церквах.

— Ет, знаєте, Бог є усюди…

— І море теж, панотче. І море теж.

Поїхав. І цього разу не забув валізи.

Елізвін залишилась у палаці Ланґле на п’ять років. Педантичний порядок у тих кімнатах і безслів’я тамтешнього життя нагадували їй білі килими в Керволі, і колові алеї, і ледь торкнуте життя, яке одного дня її батько облаштував для неї. Одначе те, що там було ліками й піклуванням, тут стало ясною впевненістю та радісним видужанням. Те, що вона знала як лоно слабкості, тут виявилося такою собі кришталево-щирою силою. Від Ланґле вона пізнала, що з-поміж усіх можливих життів треба кинути якір в одному, щоб безтурботно споглядати решту. А Ланґле вона подарувала одна за одною тисячу історій, які чоловік та ніч заронили в ній бозна-як, але остаточно й невитравно. Він слухав її в тиші. Вона розповідала. Оксамитово. Про Адамса ніколи не заводили мови. Тільки одного разу Ланґле, несподівано підвівши очі зі своїх книг, спроквола промовив:

— Я любив того чоловіка. Якщо ви розумієте, що я маю на увазі, я його любив.

Ланґле помер якось літнього ранку, згризений безславним болем під звуки голосу, оксамитового, який розповідав йому про пахощі в саду, найменшому й найкращому в Тімбукту.

Наступного дня Елізвін поїхала. Прагнула повернутися в Кервол. Дорога забере місяць чи ціле життя, але вона туди повернеться. Те, що чекає на неї, вона уявляла погано. Знала лише, що всі ці історії, які заховані в ній, вона триматиме для себе, назавжди. Знала, що, хай якого чоловіка покохає, у ньому буде шукати аромат Тома. І знала, що жоден суходіл не сховає в ній слід моря.

А решта була знову неважливою. Винайти її — ось що було б дивовижно.

«Молитва за того, хто загубився, й, отже, відверто кажучи, молитва за мене».

Господи милостивий Боже,