Дэниел Киз - П'ята Саллі

Даффі тримала Саллі прикутою до ліжка цілу суботу й аж до середини неділі. Тоді вона підійшла та глянула їй в очі.

— Хто ти?

— Саллі Портер.

Вона підсунулася ще ближче, вп’явшись очима в її обличчя.

– І про інших ти брехала, правда?

— Що ви маєте на увазі?

— Немає в тебе ніяких інших особистостей. Ти все це вигадала, хіба ні?

Сповнений ненависті погляд лякав, і Саллі не знала, що робити, аж доки голос в її голові не сказав: «Погодься з нею. Вона злостива дурепа. Скажи кривдниці те, що вона хоче почути».

— Ні, — вголос промовила Саллі. — Я не брехуха. Доктор Еш каже, що існують інші, й я йому вірю.

— Еш наказав — жодних транквілізаторів, — сказала Даффі, — а щодо мене, то я вважаю, що ти досі буйна. Тому полежи тут до завтра.

Та через годину вона відіслала когось звільнити Саллі.

— Вибачте, — сказала дебела матрона-медсестра. — Даффі — зла людина. Їй не варто працювати медсестрою в психіатричній клініці.

Саллі потерла зап’ястки і щиколотки, щоб відновити кровообіг. Вона глипнула на ім’я, написане білими буквами на чорному бейджику: «Л. Фентон, дипломована медсестра». Варто й собі таке мати, подумала вона, таку картку, щоб люди постійно не перепитували, хто я.

— Дякую вам, медсестро Фентон. Вибачте, що створюю незручності.

— Та які незручності, що ви. Вам потрібна допомога, ось і все, і ви під наглядом хорошого лікаря.

Саллі просиділа б решту неділі у своїй палаті, але прийшов Еліот із квітами та цукерками, тож їй дозволили вийти до нього в покій для відвідувачів. Він змінився. Вона намагалася вловити, як саме, але не змогла.

— Це так мило, що ти прийшов мене провідати, — сказала вона.

— Тодд теж прийшов би, але мусив піти на іподром, щоб організувати рекламу для якоїсь вечірки. Він розповів мені, що трапилося. Ну, тобто про те, як ти побачила себе по телевізору.

Вона кивнула.

— Доктор Еш каже, що це добре для мене. Увесь цей час я відмовлялася прийняти правду щодо інших людей у моїй голові.

— Я підозрював щось таке ще з першого вечора, коли ми пішли танцювати. Пам’ятаєш, коли ти засмутилася через те, що я назвав тебе Беллою?

Вона кивнула.

— Ти вродлива жінка, Саллі. Але більше того, ти добра людина. Чуйна, жвава, цікава. Мені й казати не треба, що ти мене просто з розуму зводиш.

— Я хвора людина.

— Але ти вилікуєшся. Рано чи пізно ти збереш свій розум докупи. І от що я тобі скажу. Знаю, в мене репутація ловеласа, але це все в минулому, Саллі. Я готовий чекати, якщо ти даси мені бодай крихту надії.

— Що ти маєш на увазі?

— Після всіх цих невдач, я ніколи не думав, що мені захочеться знову одружитись, але в тобі я побачив більше хорошого, ніж у будь-якій іншій жінці. Якби ти вийшла заміж за відповідального чоловіка з хорошим бізнесом, суддя міг би переглянути рішення щодо твоїх дітей. Подумай про це на майбутнє.

Саллі зашарілася.

— Це досить мило з твого боку, Еліоте. Двійнята — це найважливіша річ для мене у всьому світі, але шлюб. Я… я не…

— Прошу, не кажи нічого просто зараз, Саллі. Я тільки посадив зерно, це все. Можливо, воно проросте. Якщо ні, і я не можу бути твоїм чоловіком, мене задовольнить і звання просто друга.

Вона кивнула.

— Ти чудовий чоловік.

Коли Еліот пішов, вона задумалася над цим. Спробувала уявити себе одруженою з цим ловеласом середнього віку, який фліртував із кожною жінкою, що впадала йому в око. Можливо, він міг би змінитися. Коли вона їла вкриту шоколадом нугу, то раптом зрозуміла, що змінилося в Еліоті. Його обличчя погладшало. Еліот, очевидно, знову набирав вагу. Невже товстун всередині нього кричав, щоб його випустили?

У понеділок, о десятій ранку, прийшла Меґґі, щоб провести її з палати до кабінету Роджера, у якому вони мали б почати групову терапію.

— Ми чули про те, що зробила Даффі, — сказала Меґґі. — Доктор Еш не тямиться з люті. Він пише скаргу в адміністрацію клініки.

Меґґі вийшла з нею з психіатричного крила через внутрішній дворик до адміністративної та медичної будівлі, де розташовувався лікарняний кабінет Роджера.

Коли Саллі увійшла до кімнати, то помітила п’ять стільців, розташованих по колу. На чотирьох із них стояли великі дзеркала. Роджер підвівся, коли вона увійшла, та провів її до стільця без дзеркала.

— Вибачте, Саллі. Діям Даффі немає виправдання.

— Я в порядку, докторе Еш. Справді. Вони сказали, що ви розпорядилися, щоб мені не давали транквілізаторів. Даффі, мабуть, не мала іншого…