Дэниел Киз - П'ята Саллі

— Це абсурд. Вона повинна була зателефонувати мені додому. Я б одразу прибув. Вона могла просто замкнути вас у кімнаті. Не було ніякого приводу застосовувати кайданки. Ми не в середньовіччі.

— Я дебоширила, докторе Еш. І вона знала, що в мене вже бували спроби самогубства.

Роджер підсунув крісло ближче до неї.

— Нам потрібно з цим впоратися, Саллі. Ми повинні розкопати підґрунтя, щоб далі мати змогу рухатися швидше. Та, як я вже казав, ви це знаєте так само добре. Вам потрібно пережити це, з усім болем та стражданнями. Тепер, коли ви знаєте, що існують інші, я мушу налагодити для вас контакт із ними.

Вона роздивилася навколо, глянула на стільці з дзеркалами, налякана, ніби шукала, де можна сховатися.

— Я ще не готова. Це надто швидко.

— Сподіваюся, що не запізно.

Саллі зіщулилася в кріслі, скоцюрбилася, ніби хотіла зробитися якомога меншою.

— Не думаю, що витримаю це.

— Я вірю у вас, Саллі, інакше не продовжував би працювати. Дозвольте розповісти, що я на сьогодні запланував.

Вона кивнула, не підводячи на нього погляду.

— Спочатку ми спробуємо без гіпнозу. Я б хотів, щоб ви привели інших силою волі, кличучи їх, розмовляючи з ними так, як ви це робили, коли були дитиною.

Саллі похитала головою:

— Сумніваюся, що мені вдасться, докторе Еш.

— Просто спробуйте, Саллі. Якщо це не спрацює, я завжди зможу застосувати гіпноз на цей перший раз, просто, щоб почати.

— Що мені говорити?

— Це ви мусите вирішити сама.

Вона глянула по черзі в кожне дзеркало, розглядаючи власне відображення, відчуваючи себе дурепою, яка розмовляє сама з собою.

— Доктор Еш просить мене поговорити з вами…

На кілька секунд Саллі замовкла. Тоді спробувала знову.

— Ми всі мусимо зібратися разом та співпрацювати, тому що доктор Еш намагається нам допомогти…

Вона відчула напад паніки. Головний біль піднявся вгору від потилиці й шкірою пробіг холодок, але Саллі знала, що доктор Еш хотів не цього. Він не хотів, щоб вона відключилася. Вона повинна залишатися при свідомості та зустрітися з тими — ким би вони не були — в її нутрі.

— Будь ласка, вийдіть, — закричала вона. — Деррі… Ноло… Белло… де б ви не були. Поговоріть зі мною.

Нічого.

— Вибачте, докторе Еш, — сказала вона. — Я вас розчаровую.

— Не кажіть такого, Саллі. І навіть не думайте про таке. Це тільки невелика затримка. Природно, що ви засмучена та налякана через такий великий крок — відкриття лінії комунікації.

— Але вони не хочуть комунікацій.

Саллі повагалася ще хвилину. Я відчувала, як Белла та Нола стоять на межі з цікавістю, як і я, в очікуванні того, що ж буде далі. Я уявлення не мала, де зараз Джинкс.

Я згадала чотирнадцятий день народження Саллі, коли її мама влаштувала вечірку та запросила сусідських дітей, але ніхто не прийшов, бо всі вважали її дивакуватою. Але Саллі все одно більше любила бувати на самоті. Ми всі піднялися до неї в кімнату й влаштували там собі вечірку з морозивом, печивом і тортом. Белла задула свічки, а Нола загадала бажання. Потім Джинкс злізла по ринві вниз, без дозволу взяла машину Фреда й повезла нас кататися. Саллі виблювала, а потім її й покарали, хоча сама вона ніскілечки цього не пам’ятала. Трохи соромно, що вона ніколи не розважалася, хоча потім мусила за це ще й розплачуватися.

Тепер Саллі намагалася не розплакатися. Вона просто чекала, тісно обвивши коліна, зчепивши пальці, та промовила тремтячим голосом:

— Краще ви покличте їх, докторе Еш. Мене вони не слухаються.

— Гаразд, Саллі, — сказав він, торкаючись її руки. — Він знає, що у темряві…

Вона заплющила очі та занурилася в гіпноз в очікуванні його інструкцій.

— Коли я порахую до п’яти, всі ви увійдете в кімнату та візьмете участь у груповому сеансі терапії. Ми мусимо обговорити важливі питання, які вимагають обов’язкової присутності всіх. Говорячи «всі», я маю на увазі Деррі, Нолу, Беллу, Джинкс та, звісно, Саллі. До скількох, я сказав, що дорахую?

— До п’яти… — прошепотіла Саллі.

— Що ж, тоді гаразд. Один-два-три… чотири… п’ять… всі вийдіть на світло.

Саллі почула його і злякалася, очікуючи того, що відбудеться. Тоді я відчула, як щось мене виштовхнуло.

— Привіт, Роджере, — сказала я. — Давненько не бачилися. Між іншим, це я, Деррі.

Коли Саллі почула мій голос, їй перехопило подих, вона обвела поглядом по черзі всі дзеркала, щоб побачити, хто це. Єдине відображення, що відрізнялося від її самої, було крайнє зліва. Там, замість своїх карих очей та каштанового волосся, вона побачила блакитнооку блондинку з ясним поглядом, зверненим кудись убік.