Дэниел Киз - П'ята Саллі

Наступний спогад пахнув трояндами. Коли я розплющила очі, він лежав у труні, його обличчя було вже не жовтим, а білим та роздутим, ніби в манекена на вітрині, а люди стояли навколо зі сльозами на очах. Я сиділа нерухомо, бо не знала, як відбулася ця магія. Я хотіла, щоб він помер, та не знала, що можна змусити когось померти, тільки забажавши цього.

Я чула, як люди говорили, що він був хорошим чоловіком. І як недільна школа сумуватиме за його наукою. І як добре Саллі пережила те, що пробула в кімнаті з мертвим чоловіком, який, схоже, помер у конвульсіях. Я нічого не пам’ятала, але знала, що нікому не можна цього говорити.

То було моє перше забування.

Роджер повернув мене в теперішнє і я сказала:

— То ось, коли з’явилася Джинкс — коли мій дід спробував мене домагатися.

Він знову спробував вивести Джинкс, та це не спрацювало. Тоді він спробував втретє, сказавши, що Джинкс опиниться у той день, коли дід помер, — і пригадає те, як була з ним у кімнаті на самоті.

Джинкс розплющила очі, й цього разу виглядало так, ніби я також там була та спостерігала за нею. Вона не знала, як довго вона в цій кімнаті. Спробувала відчинити двері та з усієї сили кинулась на них. Дідусь жестом показав, щоб вона підійшла до ліжка. Він вже розкрився й вона ненавиділа його за це.

— Ходи до дідуся, Саллі. Будь гарною дівчинкою та послухайся свого дідуся. Це не болітиме.

Вона люто блимнула на нього очима та роззирнулася кімнатою, щоб знайти щось, чим можна було б захиститися. Вона підійшла ближче до ліжка, вдаючи, що збирається зробити те, що він хотів. Та коли він потягнувся до неї, Джинкс відскочила. Нарешті він вхопив її за волосся, притягнув ближче до себе та зняв її трусики.

— Ти мусиш гарно ставитися до свого дідуся. Я старий чоловік, й мені вже недовго…

Вона боролася та кричала, та ніхто цього не чув і ніхто не збирався допомагати. А тоді її руки кинулися йому під пахви й вона залоскотала його. Дід відкинувся назад, сміючись. Джинкс зробила це знову, під пахвами, з боків, і він відпустив її волосся.

— Це я тебе дечого навчу! — закричала вона.

— Ні, Саллі! — Він сміявся, ледве хапаючи ротом повітря, перекочувався з боку на бік на ліжку, намагаючись захиститися від її швидких пальчиків, поки вона продовжувала його лоскотати. Він задихався та кашляв, а Джинкс усвідомила, що поки він качатиметься, то нічого їй не зробить. Тепер дід вже задихався із якимсь деренчливим звуком та ледве дихав, а тоді обблювався. Вона відскочила, бо запах блювотини був надзвичайно гидотним. Він лежав розпластаний на ліжку, його очі витріщилися, рот завмер у закляклому сміху, з якого по щоці стікала цівка блювоти.

Джинкс одягла трусики, сіла на підлозі біля зачинених дверей та чекала.

Потім повернулася її бабця, вивела Джинкс із кімнати та сказала:

— Бідненька моя дитинко, який жах, що тобі довелося це побачити.

Джинкс сказала:

— Він спробував робити зі мною погані речі. Я рада, що він помер.

Бабуся втелющила їй ще одного ляпаса та скрикнула:

— Більше ніколи такого не мели, паршива дитино. Ніколи нікому такого не кажи, бо потрапиш прямісінько до пекла та вічно там горітимеш. Ти паскудниця, ти — зло… диявольське поріддя.

Але Джинкс відскочила від неї та вибігла з дому на холод, побігла, щоб втекти від того запаху, ляпасів бабусі та банькатих очей дідуся…

Я почула голос Роджера, що кликав Джинкс повернутися в теперішнє, та вона не хотіла йти. Вона хотіла бігти вічно й ніколи нас більше не бачити. Вона не хотіла повертатися в темряву та випускати мене. Вона думала, що я не заслуговую весь час бути назовні, поки вона замкнена всередині. Але Роджер зміг повернути її, я відчула, як тягне її, та почула слова… «Ти можеш запам’ятати з цього стільки, скільки захочеш. Все, частину або зовсім нічого…»

Я розплющила очі та відчула, як по щоках котяться сльози.

— Я ніколи не хотіла цього робити, Роджере. Я намагалася розповісти бабусі та мамі, та мене ніхто не слухав. Ніхто мені не допоміг би. Всім було наплювати на те, що він змушував мене робити ті речі. Я намагалася їм розповісти, але вони називали мене злою брехливою дитиною. Мені так соромно. Так соромно…

— Ти не можеш звинувачувати себе в його смерті.

— Я створила Джинкс зі страху та гніву. Я мушу знову прийняти її до себе, — сказала я. — Роби це швидко, Роджере. Було нечесно з мого боку втекти, сховатися та залишити її, щоб вона самотужки витримувала весь мій біль, горе та ненависть і не отримувала ні краплі щастя.