Дэниел Киз: П'ята Саллі

Я збирала особисті ідеї та почуття й ховала їх, зберігала, ніби зібрані ягоди, що були загорнуті в листки, поза печерою, й переносила знання з групового розуму до свого особистого. Коли моя дочка ще немовлям плакала від голоду, я таємно її годувала, не дозволяючи собі думати про це, щоб Розум не дізнався. Те саме я робила й для чоловіка, що перший зі мною злягався. Ми стали особливими одне для одного.

Моє дитя зростало, люблячи мене більше, ніж всіх інших в племені. Єдиний Розум непокоївся через таку девіацію, проте хоча він нісся крізь свідомість, ніби смерч, та не міг знайти те особисте місце моєї свідомості, яке я сама собі створила. Я зі своїми чоловіком та дитиною мали їжу для своїх тіл, поки інші голодували. Я навчила свою дитину, як створити своє власне місце у Розумі для її думок, щоб не ділитися своїми знаннями з іншими, щоб спогади та навчання можна було накопичувати. Мій партнер був сильний, він знаходив м’ясо, ховав його в лісі та приховував знання про це. І ми вдвох навчили нашу дитину робити те саме.

Але Розум щось підозрював. Він слухав, шукав та обмацував, й одного дня знайшов нас. Вся община накинулася на нас. Ми були в пастці, та я б не витерпіла мук, які завдавав нам свідомий Розум. Ми не вчинили ніякого зла. Ми більше не терпітимемо. Ми втечемо від Розуму та житимемо кожне у своєму особистому, таємному, місці.

Тож ми вийшли крізь діру в свої власні свідомості, блокуючи біль та страждання, які великий Розум насилав на нас. А тоді великий Розум відніс нас ще далі, й води піднялися у великій повені та запечатали діру й назавжди замкнули нас назовні — відлучивши від грандіозного вируючого духу думок. Переворот знання. Наші окремі місця стали нашим свідомим розумом, а великий спільний Розум став несвідомим.

Я стала матір’ю нової раси людей, кожен із яких був особистістю з власною свідомістю, назавжди від’єднаною від великого спільного буття людства, хоча коли-не-коли вони таємно прослизали туди, влаштовуючи тимчасові візити в снах, чи божевіллі, чи містичних одкровеннях, щоб діставати засоби для існування, але ніколи не ставали єдиною свідомістю з понадлюдським духом.

Мої відколоті нащадки множилися й через свідомість тіла ставали фізично сильними. Вони розвинули таємні амбіції, жадібність та хіть. Покоління породжували покоління та винайшли вогонь, колесо, ніж та пістолет і переповнили землю, бо вони розмножувалися, доки великий Розум — безпристрасний до цих вигнанців — продовжував скорочуватись. Й Нові Люди навчилися ненависті та війні. Кожен із моїх окремішних спадкоємців та спадкоємиць називали свою пам’ять про великий Розум «Душею» або «Духом», й ними рухало бажання знайти шлях назад. Та на Землі більше не було ні єдиної мови, ні єдиного знання, ні єдиної думки. Вона стала Великим Вавилоном.

Таким чином людська раса створила власні множинні особистості й відтоді жила поживала й зла наживала…

Джинкс вилила свою фантазію, і я здригнулася. Звісно, вона була божевільною. Коли я дізналася більше про Джинкс, то почала вірити, що вона відрізала себе від людської раси свободою вибору, й щоб ізолювати себе від цього зла, я мусила замкнути її. Я відмовлялася приймати злий, стражденний бік моєї душі. Відповідальність була на мені. Та зараз, за її словами, так сталося з людською расою ще на самому початку…

Оскільки я була більшою істотою, я знала, що мушу відкрити шлях до темного місця та дозволити їй об’єднатися з рештою мене, приймаючи її такою, яка вона є, з її люттю, невдоволенням і ненавистю — що народилися з її самотнього страждання. Я тремтіла, знаючи, що доки не попрошу в неї вибачення та не подарую їй свою любов, не зможу стати цілісною людською істотою.

Роджер торкнувся моєї руки та сказав:

— Це ти маєш попросити Джинкс погодитися. Я не думаю, що вона відповість мені.

Я відкрила рот та сказала:

— Джинкс, пробач мені.

Вона не відповіла.

— Джинкс, тепер я знаю, що ти пережила і чому від’єдналася від мене. Ти — той гнів, який я ніколи не могла висловити. Я хочу, щоб ти повернулась. Я хочу бути цілісною людиною, справжньою людиною, й тільки через тебе ми матимемо силу зробити це. Тому що зараз ми мертві, розбиті, розірвані на шматки, бо не можемо одночасно співіснувати.

— Мені й так добре, — відрізала вона.

— Але так не може продовжуватися, — сказала я їй. — Зараз я надто сильна, і ти також дуже сильна, й ми розриваємо одна одну на шматки. Ми не можемо жити розірваними навпіл, Джинкс, і більше не можемо жити у вигаданому світі. І ми не можемо до кінця життя чекати листоношу із заспаними очима, який віднесе нас у своїй поштовій сумці до чарівного замку. Мусимо об’єднати сили й жити тут і зараз. Так хоче Помічник.