Дэниел Киз: П'ята Саллі

Джинкс зітхнула, і то було найглибше, найсумніше зітхання, яке я коли-небудь чула.

— Я прошу в тебе пробачення, Джинкс. За всі твої страждання, до яких я спричинилася. Я звалювала їх всі тобі на голову, а потім, коли ти страждала від болю, я називала тебе злою. Прошу тебе, пробач мене також за це. Повернися до мене. Я хочу, щоб ти повернулася, Джинкс. Ти потрібна мені. Я люблю тебе за все, що ти вистраждала, і клянуся, що більше ніколи не відкину тебе.

Вона знову зітхнула, і я почула її голос:

— Добре, — сказала вона. — Мені було холодно і страшно. Я більше не хочу бути на самоті.

— Ти погоджуєшся? — спитав Роджер.

— Погоджуюсь, — відповіла вона.

— Тоді, виходь з темряви.

Вона вийшла з темної печери та постала переді мною. Я взяла її за тремтячу руку.

— Коли я порахую до шести, — сказав Роджер, — Джинкс більше не чинитиме опір щодо об’єднання. Ви обоє почнете нову подорож, тільки в теперішньому. До скількох, я сказав, що дорахую, Джинкс?

— До шести… — прошепотіла вона.

— Ти більше не відокремлена водойма, — сказав він. — Твоя свідомість, ніби потік, що несеться вниз із твоїх гір злості та відчаю, тече вниз крізь інші джерела та струмки…

Вона побачила, що вона — потік. Спочатку в морозному повітрі гірської вершини, а тоді внизу, на землі, вона текла, лилася, відчувала, як несеться донизу понад мертвими деревами навколо брил, в діри та прогалини в ґрунті.

— …а тепер потік злості змішується та зливається в одну бурхливу річку, яка тече, мов велика Міссісіппі, вздовж континенту розуму Саллі…

Вона побачила, як гнів, бурхливий та нестримний, несе залишки затоплених спогадів та постійно загрожує вийти з берегів і затопити рівнини мого розуму ненавистю та жорстокістю. З ревом він нісся на південь, поспішаючи приєднатися до вод великої затоки.

— Зараз ви об’єднаєтеся раз і назавжди, — сказав він. — Лють, ненависть і смуток Джинкс назавжди омиються в любові Саллі. Немає окремої Джинкс. Саллі відкриває себе для тебе. Існує тільки п’ята Саллі, яка висловлюватиме власні емоції, — якщо потрібно — ворожості та агресії. Коли я порахую до п’яти, Саллі прокинеться та більше ніколи не потребуватиме окремої свідомості. Ви будете злиті в одну людину, аж до кінця життя вас обох. І ти пам’ятатимеш…

Я з острахом чекала відліку.

— Один…

Я почула звук плачу.

— Два…

То був ВОсП.

— Три…

Я бачила, що його обличчя виражає агонію, рот роззявлений, а очі горять.

— Чотири…

Він поглинав усю лють Джинкс, щоб врятувати мене. То було обличчя Оскара.

— П’ять…

Я спробувала зупинити злиття, але було запізно.

Оскар і Джинкс обоє зникли, і я знала, що мій Перший Помічник віддав своє життя заради злиття. Мій батько насправді помер.

Я лаялася та верещала на Роджера, зупиняючись лише для того, щоб перевести дух. Я заливала його злістю, стискала та розтискала кулаки, хапалася за стільницю, щоб не кинутися на нього.

— Все гаразд, Саллі, — м’яко промовив він. — Я очікував, що ти ненавидітимеш мене.

— Ненависть — це заслабке слово! Мене від тебе верне. Ти мені огидний. Ти вбив Оскара.

Я більше не могла стримуватись. Я тремтіла. Відчула, як сльози котяться щоками, а тоді почала плакати, поки геть не втомилася.

— Я люблю тебе і ненавиджу, але не розумію, чому.

— Ти повернула собі всі свої емоції, Саллі.

— Та я не хочу тебе ненавидіти.

— З часом ти навчишся висловлювати їх, Саллі, а згодом і керувати ними. Ти більше не будеш безтурботною, вічно люб’язною, з м’яким характером людиною. Ти будеш лютитися, і коли доведеться, то направлятимеш злість на те, що цього заслуговуватиме.

— Все не так просто. Я здатна на жахливі речі. Я можу брехати, обманювати, красти. Я можу вбити.

— Всі люди здатні на таке. Та це лише п’ята частина Саллі. Решта тебе ділить свідомість людської раси й обмежуватиме тебе.

— Що зі мною буде?

— Новий початок. Ти пізнаєш себе у багатогранності. Повернешся до людської раси. Перестанеш шукати Оскара. Побудуєш нове життя.

— О Боже, — сказала я. — Відчуття не зовсім такі, як я очікувала. Я думала, все буде красиво. Я думала, що проведу решту життя у веселощах, насолоджуючись коханням, відкриваючи для себе світ. Та зараз більшість речей, які мене турбували, більше не здаються вартими того.

— Це очікувано. Ти бачиш все крізь нову призму.

— Раніше я була впевнена, що правильно, а що — неправильно, що добре, а що — погано. Та світ все одно — ще те гниле місце. Люди все одно зраджують, крадуть, вбивають одне одного — як окремо, так і цілими націями. Колись я думала, що знаю всі відповіді. Один світ. Топильний котел. Мрія єдності, єдності мене та об’єднання всієї людської раси. Та зараз я вже не впевнена. Є всі ці тіні, розбіжності та винятки. Я ніби переродилася у розколотому світі, який змінює питання, як тільки я думаю, що отримала відповіді.